Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— От спасибі, що приїхали допомагати, — просто і зовсім не по-воєнному сказав він. — Тут роботи вистачить та ще вистачить. Мартинов! — гукнув до одного з бійців. — Бери в своє розпорядження двадцять чоловік! І — он туди, на північний схил тієї висоти… Савченко, ти з рештою людей роби хід он до того дота.

Наказував він, незважаючи на свою молодість, чітко, твердо, як і належить командирові.

Валерик з батьком потрапили до Савченка. Це був білочубий і білобровий хлопець з на диво чистими, ясними й лагідними, як у дівчини, очима. У нього й обличчя було дівоче — кругленьке, рожеве й ніжне, з ямочками на щоках, здавалось, що зараз воно так і заллється соромливим рум'янцем.

Однак він теж, як і його командир, вигукнув зовсім не лагідним, а, навпаки, аж наче трохи сердитим і дужим голосом:

— Ставай по чотири! Швидко!

І всі прибулі заворушилися, заметушилися, шикуючись у шеренгу. Шеренга мала строкатий вигляд. Чоловіки, жінки, а з-поміж них і діти. Кожне одягнене по-своєму. Стоять, трохи розгублені, незграбні, й дивляться запитливо на Савченка.

А він несподівано посміхнувся рожевими губами і ямочками щік:

— Чом не армія?..

А потім знову сердито й голосно:

— Слухай мою команду! Тепер я для вас і командир, і комісар… Хворі або ледарі є?

— Веди вже, — кинув хтось із гурту. — Ніколи тут про хворих та про ледарів теревені розводити.

— Іншої відповіді й не ждав, — знову посміхнувся Савченко і скомандував: — Кроком руш!..

Човгали ногами по жовтій кам'янистій землі, по сухій і сірій від пилюки траві.

Валерик не відставав од батька. Оглянувшись довкола себе, побачив, що в їхній шерензі іде й Галя з своєю мамою. Обличчя в її мами сумне-сумне, ніби вона ось-ось заплаче. Але очі сухі, дивляться перед себе суворо й зосереджено.

— Стій! — командує Савченко. — Ось тут намічено, де треба копати. По цій мітці і давайте. Глибина — щоб дорослому було по шию.

Задзвеніли лопати. Вдарили ломи і кайла.

Земля тут не така, як у Чернівцях. Там вона м'яка, податлива, її можна різати лопатою, як масло ножем. А тут — суха, тверда, пополам з камінням. Заганяєш лопату, а вона не лізе, не копаєш цю землю, а шматками відламуєш.

А з зовсім безхмарного білуватого неба немилосердно пече сонце. Так пече, що аж ніби придавлює до землі. З Валерика в три ручаї котиться піт, але він не припиняє роботи. Недалеко від нього Галина мама з виразом упертості на худому сірому обличчі кидає й кидає землю важкою грабаркою. І Галя, насунувши хустку на лоба, зосереджено копає. І його тато, незважаючи на своє покалічене плече, працює та й працює, хоч видно, що йому дуже важко. Валерик певний, що тато навіть не сказав начальникові майстерні про своє каліцтво…

Не чути розмов. Кожний про себе щось думає…

Десь опівдні підійшов той високий молоденький командир, що зустрів їх, коли приїхали.

— Ну як, натомилися?.. Робіть перепочинок. Поїжте в кого?що є. А в кого нічого немає, то ось наш кухар зараз прибуде.

Справді, до самих окопів під'їхала зелена польова кухня. Біля неї враз утворилася черга.

— Сходи й ти, Валерику, — порадив батько. — Бо воно хоч і пече зверху, а при такій каторжній роботі гаряченького посьорбати не завадило б.

Валерик приніс у бідончику пахучого жирного борщу, в якому плавав чималий шмат м'яса.

— Я сказав кухареві, що нам — на двох, от він і розщедрився, — похвалився Валерик.

— А там на всіх вистачить?

— Ого! Кухар сказав, що як поїдять, то ще привезе.

— Ну й гаразд. Бо народ зараз їжею не розбалуваний. Лише встигли вмоститися на землі, як раптом почулися тривожні голоси:

— В окопи!.. Швидше ховайтесь в окопи!..

— Що сталося? — ще не розуміли люди і неохоче, сповільна тяглися один за одним до окопів.

Але ось усі почули гудіння літака. Близько, майже поряд, вдарили зенітні гармати, затріщали кулемети, в небі з'явилися круглі димки розривів снарядів.

А потім всі побачили літак, який швидко наближався з-під сонця. Знизу, з землі, здавалось, що снаряди вибухають біля самісінького літака, здавалось, що трасуючі кулі влучають прямо в його блискуче черево, в чорні хрести на крилах, але літак чомусь не падав, а летів далі.

Він зробив півколо, зник з очей, але з'явився знову і сипонув бомби просто на окопи. Неймовірної сили вибухи один за одним хилитнули землю…

Валерик не встиг збагнути, що з ним сталося. Перед очима в нього сяйнули сотні сонць, його стусонуло в груди, кинуло на землю і накрило чимось важким і м'яким…