Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

А розмови їхні здебільшого були невеселі. Та й де їм узятись веселим, коли становище на фронтах щодня гіршало. Вимотуючи ворога в тяжких кривавих боях, радянські війська відходили. А фашисти наступали, просуваючись углиб нашої країни на півночі, на заході й на півдні. Уже вороги обложили Одесу, і звідти щодня приходили тривожні вісті.

Батько повертався з роботи все похмуріший і задуманіший. А одного разу прийшов просто-таки пригнічений, аж ніби зігнуло його. Довго сидів мовчки, звісивши голову, і нарешті спитав:

— Ти сьогодні радіо слухав?

— Ні, я в замку Тепе-Кермен був. Там тих печер так, мабуть, штук із двісті! А церква в печері! Як її тільки видовбали?..

Але батько перебив Валерика:

— Погані наші діла, синку. Страх які погані… По радіо передали, що наші залишили Одесу… Подумати тільки, Одесу залишили! Після таких боїв, після таких жертв!.. Що ж це робиться?..

— Та хіба ж таки їх не можна зупинити, тату? — з болем запитав Валерик, пройнявшись гострою тривогою за те, що сталося.

— Зупинимо, сину… Але хто думав, хто думав?..

Батько говорив сповільна, видобуваючи з своїх запалих грудей слово за словом. Надовго змовкав. І тоді Валерикові здавалось, що він чогось ще не сказав, дуже важливого. І — не помилився.

— Завтра я вже в майстерню не йду…

— Чому це? — аж кинувся Валерик.

— Все населення посилають на окопи… Будемо оборонні рубежі будувати.

Ці тихо сказані слова приголомшили хлопця. Він ступив до батька і, ніби все ще не вірячи почутому, спитав:

— Тут… оборонні рубежі?! Та сюди фашисти ніколи не дійдуть!

— Коли б то… — сумно похитав головою батько, і в голосі його Валерик вчув непевність. — Пошукай там у сараї, може, лопата яка, лом чи кайло… Все знадобиться. І я піду на окопи?

— Всі підуть, синку, і старі, й малі. Я ось теж… Щось та допоможу.

Він заходився розпалювати грубку, щоб приготувати на завтра їжу на двох на весь день.

А Валерик пішов нишпорити по сараю. Тут він справді знайшов дві лопати і лом. Все це заіржавіло, мабуть, струментом користувалися ще тоді, як будували хату…

Не спалося Валерикові тієї ночі. Він часто прокидався, дивився в темні вікна, в яких вимальовувались піраміди кипарисів, дослухався, чи не йдуть люди по вулиці.

Чув, що не спить і батько, — під ним увесь час поскрипувало ліжко.

Схопився рано. Вибіг на подвір'я, оглянувся довкола. У вузькій долині, де стоїть хата, ще плаває ранковий морок і від кам'янистої землі тягне холодом. А верхівки скель на горах уже ясніють в промінні невидимого сонця. І гострі шпилі нерухомих, ніби закам'янілих кипарисів теж спалахнули тьмяним світлом.

День у Криму настає швидко. Не встиг Валерик налити води в цинковий рукомийник, прибитий до вкопаного в землю стовпчика, та вмитись, як уже і в двір сонце бризнуло теплим ласкавим промінням, пригріло оголену засмаглу спину.

«Жаркий день буде», — подумав Валерик і пішов шукати якусь посудину, щоб набрати в неї води.

Поки йшли до батькової майстерні, де було призначено збір, до них приєдналися ще люди. Віталися і затівали розмову про те саме — про війну, про ці окопи…

Валерик спершу дослухався до розмов дорослих, потім влився в гурт підлітків, які теж ішли працювати разом зі своїми батьками. Серед них була й Галя.

— І ти — на окопи? — здивувався Валерик.

— А що? — підвела вона на хлопчика великі сині очі.

— Та… нічого, — знітився Валерик, згадавши, яка Галя спритна та витривала. — Важко там… Це — чоловіча робота.

— А я буду мамі допомагати, — сказала Галя. — Удвох ми більше зробимо.

На її худеньких плечах висіло дешеве в синеньких квіточках платтячко, голову покривала від сонця легенька хустинка, зав'язана по-сільському вузликом на підборідді. В руках вона тримала жовтий чемоданчик, мабуть, з їжею. А її мама стояла в гурті дорослих з лопатою.

Біля майстерні людей чекали вантажні автомашини з дерев'яними лавками поперек кузова.

Всілися потісніше. Вирушили.

А коли прибули на місце, то здивувалися. Тут було вже нарито чимало окопів. Як дула гармат, стирчали в один бік закопані в землю дерев'яні колоди, що мали зупинити ворожі танки. І навіть уже стояли загороди з колючого дроту.

Все це зробили солдати. Солдат було багато. Розстебнувши коміри, а то й зовсім роздягтись до пояса, вони працювали дружно, копали хитрі, заплутані ходи сполучення, будували доти і дзоти.

До приїжджих підійшов високий і ще зовсім юний командир, теж з розстебнутим коміром і закачаними по лікті рукавами.