Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Швидко, по-південному, світало. На сході зашарілося небо. І тепер досить добре стало видно, як з котеджиків і хат гітлерівці виганяли людей. Вони тяглися до площі кривулястими потічками. А на самій площі, ближче до центру, майже навпроти церковці, стояли вкопані в землю три високі хрести. Чорніли, мов примари, і лякали уже самою своєю появою на цьому порожньому просторі, під вранішнім небом, яке все світлішало від невидимого сонця, що підіймалося десь далеко за горою над морем.

— Що це, тату?.. Навіщо ті хрести? — допитувався Андрійко, дивлячись на них широко розкритими, стривоженими очима.

— Не знаю, синку, не знаю… — відповідав батько, хоч він уже здогадувався, що зараз має статися щось жахливе.

Отой зловісний дзвін, підняті з постелі й вигнані з хат люди, чорні хрести — все це було лише підготовкою до якоїсь трагедії.

Син і батько дивилися вниз невідривно, охоплені невимовною тривогою. Вони не могли чути, про що говорили між собою оті люди — жителі селища, яких зігнали на площу, не могли бачити всього, що діється біля комендатури (там теж щось відбувалося: бігали туди й сюди гітлерівці та поліцаї, під'їжджали автомашини), але загальну картину з гори було видно добре.

«Невже фашисти відважаться на таке?.. — з мукою в серці думав Левко Пилипович. — Триває війна, жорстока, може, ще небувала в світі, люди тисячами убивають одне одного, руйнують міста і села, навічно зникають у глибинах морів кораблі, вибухають у небі й розбиваються літаки, та все ж — це війна, якою б жорстокою вона не була. Але те, що готуються зробити гітлерівці, це не війна. Це — дикунство, варварство, мракобісся, наруга над беззахисними, беззбройними людьми!..»

«Але чому саме три хрести?… — пекла думка. — Один, напевне, для Мікоса Фасулаті, другий — для Костаса, а третій? Третій Грицькові призначений? Невже він у їхніх руках?..»

Левко Пилипович був блідий з лиця, наче аж просвічувався. Його посинілі губи нервово смикались, пальці рук ворушились, і, хоч сонце підбилося вже височенько, йому було холодно, мов у льоху.

Він поглядав на Андрійка і вагався: чи не відіслати його у вежу, щоб не дивився на те, що буде далі? Але й не міг цього зробити, бо знав: Андрійко не піде.

Та чи витримає його дитяче серце? І чи треба, щоб його очі бачили оце все? Що буде з ним після того, як він побачить?

Думки набігали одна на одну, як хвилі під час шторму, зливалися докупи, хаотично переплутувались, палили мозок, а вчитель не міг їм дати ладу і тільки чекав, чекав дальших подій.

Ще втішав себе надією, що, може, нічого й не станеться, все закінчиться оцією інсценівкою, в останню мить фашисти передумають, схаменуться, може, навіть злякаються отого натовпу, який темною стіною стоїть осторонь. Адже люди хоч і беззбройні, але можуть стати страшною силою, якщо в єдиному пориві підіймуться на помсту… А може, воно так і буде? Так і буде… Не можна припустити, щоб на очах у такої кількості людей чинилася дика розправа!..

Тим часом із-за будинку комендатури виїхали грузовики. Їх було кілька, і коли вони зупинилися, то з кожного посипались автоматники. Вони плечем до плеча стали між хрестами та натовпом і спрямували дула автоматів на людей.

Потім з комендатури почали виводити приречених на страту. Левко Пилипович і Андрійко прикипіли до них очима: хто ж вони?.. Хто?..

Важко було впізнати їх. Обшарпані, закривавлені, вони вже й на ногах не трималися — їх тягли, підхопивши під руки.

У першому батько і син упізнали Мікоса Фасулаті.

— Він їм нічого не сказав… — ледве чутно прошепотів Левко Пилипович ніби сам до себе.

І, як відлуння своїм думкам, почув голос Андрійка:

— Не сказав… з усього видно…

Далі вивели Костаса. Юнак теж не тримався на ногах, гнувся всім тілом, наче у нього були перебиті й переламані всі кістки. Коли його підвели до хреста, він обхопив дерево обома руками й повис на ньому, сунучись усе нижче й нижче до землі.

А хто ж третій? Хто?

Для кого приготовлене оте страховисько, отой високий чорний хрест, на якому має бути розп'яте живе тіло?..

І тут обоє побачили, що то була жінка.

— Марія?! — чи то запитав, чи то ствердив Левко Пилипович, ще дужче бліднучи.

Так, це була вона, дружина Мікоса і мати Костаса — Марія. Її, видно, теж по-звірячому катували, бо вона навіть ногами не перебирала, хоч і намагалась якось зачепитися ними за землю.

Підставивши драбини, їх прикручували дротом до хрестовин. Натовп гув, стогнав, гойдався на одному місці. Як закам'янілі, стояли фашистські автоматники, готові кожної миті розрядити свої диски у людей.