Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— Як же тобі пощастило? От молодчина ти!

— Я думаю: дай послухаю на всяк випадок, — розповідає Андрійко, сяючи очима, — а вони якраз і викликають. Ну, я одразу ж переключився: «Чую вас, передавайте».

— От бачиш, як здорово вийшло! Тепер нам особливо треба сили берегти. Сам бачиш, не забули про нас, хоч і мовчали довго. Ми — потрібні.

— А звідки ж вони знають, що ми самого коменданта вбили?

— Хтось, мабуть, є в селищі. Бачили й доповіли. Ми ж — не на безлюдному острові. Навколо нас не тільки вороги, а й наші люди… Ну, йди поспи, бо я вже все одно не засну.

Андрійкові теж не хотілося спати. Навпаки, він говорив би й говорив про радіограму, дивився б і дивився на повеселілого тата, слухав би його й не наслухався, але скорився наказові й неквапливо побрів до вежі.

А батько знову вдивлявсь у темряву та дослухався до кожного підозрілого звуку.

Так само гуло й стугоніло море, кидаючи на берег важкі, розлючені хвилі. Поривчасто й з присвистом бив по землі невидимими крилами вітер. У темряві ночі десь там, унизу, лежала бухта і спало селище. І десь там же не спали вороги.

Левко Пилипович добре розумів, що знищення німецьких солдатів і самого коменданта так не минеться. З'явиться, напевне, уже й з'явився новий комендант. Замість забитих пришлють удвоє більше солдатів. І, може, на цю хвилину вже обдумано, як знешкодити вежу, як знищити її гарнізон.

Перша радість після радіограми погасла. Лишилася нерадісна дійсність, сповнена неймовірних труднощів і випробувань. Єдине, звісно, не датися фашистам у руки живими і триматися, триматися.

Зненацька Левко Пилипович здригнувся. Чорноту ночі прорізала біла ракета, випущена десь біля комендатури. Вона описала яскраво-сліпучу дугу, повисла над скелею, потрималася так трохи і, падаючи, розсипалась на дрібні блискучі крихти.

«Що б це мало означати?.. — з тривогою подумав учитель. А тим часом від комендатури вирвалася ще одна ракета і теж розсипалась над його головою. — Невже вони помітили нашу оборонну лінію?..» — думав він далі, все дужче тривожачись.

Його охопив раптом такий неспокій, що він не міг всидіти на одному місці і тому, засунувши гранати за пояс та взявши гвинтівку, обережно пішов траншеєю до сусіднього спостережного пункту, що був розташований трохи нижче. Може, ті ракети були сигналом атакувати вежу?

Ні, тихо навколо. Ніде нікого. Минуло і десять, і п'ятнадцять хвилин, але ніщо не свідчило про те, щоб німці вирішили атакувати.

Та й справді, чого він так розхвилювався? Коли б фашисти мали намір саме зараз затіяти якусь вилазку, вони б не пускали ракет, а, навпаки, зробили б це тихо й несподівано. Просто-напросто, комусь із них забаглося потривожити мешканців вежі, нагадати, що про них не забуто.

До самого ранку Левко Пилипович не сів, не відпочив, усе переходив з місця на місце, вслухався, придивлявсь, готовий кожну мить зустріти ворога кулями, якщо він несподівано поткнеться.

Це нервове напруження дало себе взнаки. Коли вже почало сіріти, Левко Пилипович відчув таку кволість у всьому тілі, що ноги в нього підкошувалися. Йому треба було хоч на хвилиночку лягти та забутися. Однак він не хотів будити Андрійка. Хай ще поспить хлопчик.

Останнім часом, а особливо після того, як гітлерівці закатували Мікоса, Костаса та Марію, в учителя з'явився якийсь страх за сина, і він усе частіше докоряв собі за те, що не відправив його в евакуацію, а взяв із собою у вежу на таке тяжке випробування чи, може, й на смерть.

День народжувався сірий і вітряний. Десь, мабуть, ішли дощі, а сюди приносило тільки вологу. Вона була важка, гнітюча, майже відчутна фізично.

Левко Пилипович знову переглянув боєприпаси, харчі і воду. Мало, зовсім мало лишилося патронів, а ще менше сухарів та води.

Він ще раз поділив сухарі на двадцять днів. Тепер уже кожному з них на добу припадало півсухарика. А води?.. Як її виміряти, скільки й коли треба буде?.. Ще збереглася грудочка цукру. Він підніс її до рота і навіть лизнув язиком, щоб згадати, який цукор на смак, але одразу ж поклав білу грудочку назад, до сухариків. Це — тільки Андрійкові.

Коли б він міг глянути на себе в дзеркало, то побачив би дуже старого чоловіка з довгими вусами, зарослого густою сивою бородою, побачив би зморшкуваті жовтаво-зеленкуваті щоки, вузенькі гострі плечі й запалі груди.

Не кращий вигляд мав і Андрійко. В нього лице стало ще менше, ніс загострився, шия тоненька і навіть руки зробилися як у п'ятирічної дитини. А коли він часом осміхався, то шкіра на його щоках і навколо очей морщилася, як у дідуся. Проте він жодного разу не поскаржився на голод чи спрагу, добре розуміючи, що це нічого не допоможе.