Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— От наївся! — і погладив себе рукою по животі.

— Ну й гаразд, — сказав, радо усміхаючись, батько. Коли він усміхнувся, шкіра на його запалих щоках розтяглася, зарясніла чорними старечими зморшками, а вилиці ще виразніше випнулися. — Лягай ще полеж, — порадив він синові. — Не бігай зря, не витрачай сил, бо вночі знову спати не доведеться. Будемо он туди траншею копати.

— То я й зараз можу. Я відпочив і наївся.

— Краще сходи принеси мені «Вахтовий журнал».

Андрійко не забарився, хутко приніс товстий зошит у коричневому коленкорі й подався на скелю. Тут він не одразу забрався на свій «марсовий місток», як назвали з самого початку цей спостережний пункт, а ще обійшов усю свою ділянку, обережно заглянув униз, туди, де горнулося до скелі вічно живе море, і вже тоді влаштувався на постійному місці та став стежити за морем.

Свої останні дні доживав липень. Останні шторми ще не розгулялися, вони майже завжди починаються у вересні. А поки що море по-літньому спокійне, лагідне. І в такий час спокою сюди особливо долинає безугавний гуркіт боїв з-під Севастополя. Вночі видно ще й криваву, бурхливу заграву пожеж над містом. З повідомлень радіо, яке незмінно вмикали тричі на добу, Андрійко знає, що вогняне кільце оборони дедалі звужується, та все ж не вірив, щоб фашисти могли топтати вулиці Севастополя.

А Левко Пилипович тим часом схилився над «Вахтовим журналом», який вів з такою ж ретельністю, точністю і лаконічністю, як це робиться на кораблі. З записів можна було дізнатися про всі деталі життя цього маленького «сімейного» гарнізону від найпершої хвилини, як він ступив на скелю, про всі події, що сталися за цей час.

Тепер він записував, як загинув Грицько, як уночі копали вони з Андрійком траншеї, скільки з'їдено харчів і випито, води і скільки чого ще лишилося.

Потім думав про те, що перед роботою треба буде дати Андрійкові ще поїсти.

Сам він особливого голоду вже не відчував. Спершу недоїдання доводило його навіть до легких памороків, віддавалося гострим пекучим болем у животі, але згодом тіло зсохлося, живіт запав, і йому вже не треба було стільки їсти, як їв раніше.

Правда, з кожним днем його все більше долала кволість, від найменшого фізичного зусилля йому перехоплювало подих, весь він вкривався гарячим потом, тремтіли руки й ноги, але після відпочинку сила знову поверталася, і він міг працювати.

«Викопаємо ще оту траншею і вже більше нічого робити не будемо, — подумав Левко Пилипович. — Треба зберігати силу. Зберігати до останнього…»

Вечір видався схожий на вчорашній.

Знову серед золотого розсипу зірок по небу блукали мінливі хмари. Поза тими хмарами тихо крався щербатий місяць. І знову Левко Пилипович та Андрійко копали. Працювали поволі, з перепочинками, певні, що до ранку роботу закінчать.

А десь за північ їх зупинив ледве вловимий стукіт молотка. Та хтозна, що воно й чулося: чи молоток стукає, чи сокира дзвенить об дерево, чи гупає дерев'яна «баба»… Але звуки долинали знизу від селища.

Обоє, затамувавши подих, вслухалися.

— Це, здається, на площі, — висловив припущення Андрійко, більше звіряючись на свої вуха, ніж на очі.

— Схоже, що справді на площі, — погодився батько. — Але що вони там будують? І чому опівночі?

— А може, це на причалі, біля човнів? — все ще намагався догадатися хлопець.

— І знову ж, чому глупої ночі?

— Мабуть, на ранок у море готуються.

Ще зо дві години били по нервах тривожною цікавістю ті незрозумілі звуки. Потім усе затихло…

А на світанку зненацька бовкнув церковний дзвін.

Не тільки малий Андрійко, а навіть літній Левко Пилипович уже й не пригадує, коли останній раз чув його мідний голос. Хоч, закривши церкву, дзвонів і не познімали, але ніхто ними й не користувався, бо не було на те ніякої потреби. Про них просто забули. На дзвіниці розкішно жили собі голуби та калгани.

А ось тепер, цієї ранньої пори, коли ще тільки ледь-ледь почали розповзатися сутінки, коли люди ще сплять, раптом обізвався і загув дзвін, і його давно забутий мідний, нерівний тремтячий звук поплив над селищем і над бухтою, покотився, завмираючи, далеко в гори.

За першим ударом почувся другий, третій… І вже важкий голос дзвона, набираючи сили, злився в один тривожний сполох, який розбудив тишу, розбудив жителів селища, розірзав, розпанахав і заполонив собою весь простір довкола.

Дзвін калатав хвилин з десять, без угаву, мов на пожежу.

А коли, нарешті, замовк і останній тремтячий відгомін його розтанув у повітрі, сюди, на гору, долинули звуки невиразного людського гамору…