Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Що ви мені — печиво, пиріжки?.. Ви про Ілька спитайте. — Ви нічого не знаєте!.. — Очі мої затуманились слізьми, я бачив тата, маму, дядю Власа мов крізь серпанок.

Мама хотіла покласти руку мені на лоба, але я відкинув її руку.

— Не я, а Ільків тато хворий лежить!.. У них у хаті й протопити нічим, холодно, а ви… а ви!..

Схлипуючи, я розповів усе про Ілька та його родину. Не сказав я тільки, що Ілько краде вугілля на складі.

І тато, і мама, і дядя Влас уважно слухали мене. А потім тато, помовчавши трохи, сказав тихо:

— Ну що ж, ти йди лягай спати, а ми тут гуртом поміркуємо, може, щось і придумаємо.

Наша розмова таки не пішла марно. Назавтра опівдні у двір до Ілька машина привезла вугілля і дрова, які прислав тато з рибкомбінату.

Ілько на радощах так натопив, що в хаті стало жарко. Ніби прийшло велике й дуже радісне свято.

— Давай попиляємо та порубаємо твої дрова, — запропонував я Ількові. — Щоб ти не робив цього щодня сам.

Ми з Ільком заходилися пиляти дрова. Ми так захоплено тягали пилку, що аж чуби у нас змокріли. Роботи на двох вистачило б надовго. Та неждано-негадано де не взялась підмога. До двору зайшли Захар Павлович, Семен Гаркуша, Федя Ромащенко і ще кілька дебелих хлопців з нашого класу, а з ними й Маринка. Привітались, і Захар Павлович сказав Ількові з докором:

— Чого ж це ти, хлопче, мовчиш про те, як живеш? Чи ти думаєш, що нам до цього зовсім байдуже? Ану, хлопці, беріться гуртом до діла!

І робота закипіла з новою силою. Одні носили в сарай вугілля, інші пиляли дрова, ще інші рубали їх та складали в штабелі. Нарівні зо всіма працював і Захар Павлович. Він скинув пальто і лишився в шкіряній тужурці, яка щільно облягала його міцну спортивну постать. Пиляв дрова він весело, з жартами та примовками.

Хлопці розвеселилися, кожен хотів показати себе перед учителем спритнішим та умілішим у роботі…

Увечері ми з Ільком знову разом готували уроки.

Наш класний художник Федя Ромащенко намалював велику афішу і повісив її на найвиднішому місці в коридорі. В афіші говорилось: «Силами учнів шостого класу буде дано великий літературний вечір…» А далі прізвища, серед яких були й моє та Ількове.

Здавалося б, що таке афіша? Звичайний собі великий розмальований аркуш паперу. Але як тільки він з'явився на стіні, я втратив спокій. Адже там і моє прізвище! І мені здавалось, що тепер всі на мене дивляться: «Он пішов той Левко Лебідь, який виступатиме на вечорі!..»

Ілько довго не міг вибрати собі чогось для читання. Те йому — нудне, те — довге, те — не зовсім зрозуміле. А одного разу прийшов до мене готувати домашні завдання, витяг із свого старенького, потяганого портфеля книжку гуморесок Степана Олійника.

— Ось… «Дипломата» читатиму. І одразу ж почав:

У нього смішно виходило, бо Ілько добре вмів перекривляти людей. У вірші розповідалось, як колгоспник Гнат, готуючись до зустрічі з дипломатом, прив'язав свого собаку Сірка та «на цьому й скінчив підготовку», як між заморським гостем і Гнатом точився словесний двобій і як після всього дипломат утік, мало не забувши свого капелюха.

Я похвалив Ілька, тільки попросив:

— Гляди ж, добре вивчи, щоб не збився.

Нарешті — вечір.

Всі ми, читці, зібралися за кулісами, нервово ходили туди й сюди, визирали в залу із-за лаштунків.

Не хвилювався, здавалось, тільки Павка. Він підходив то до того, то до іншого з нас і вдесяте нагадував:

— Левко, ти виступаєш п'ятим.

— Маринко, ти з «Буревісником» — перша.

— А де Ілько?.. Ілько є?.. Ага, то слухай: у тебе ж гумор,' і треба, щоб сміялись. Розумієш?

Захар Павлович, який увесь час був серед нас і добре бачив, як ми хвилюємось, раптом наказав усім зібратись до гурту.

— Ну так ось що, — сказав він. — Щоб вам не було так страшно, виступлю разом з вами і я.

Тут уже ми на радощах здійняли такий галас, що глядачі в залі, мабуть, вирішили, що вечір уже починається і замовкли. Захар Павлович ледве втихомирив нас. Сказав:

— Запиши мене, Павко, десь там посередині. А що читатиму?.. Я тоді сам скажу. Подивлюсь, який настрій у наших слухачів.

Тепер кожен з нас почував себе певніше. Як не є, а учитель з нами і в такій самій ролі, як і ми.

Пролунав третій дзвінок. В залі погасло світло. Завіса розсунулась, і на авансцену широкими кроками, що гучно відлунювались у притишеному залі, вийшов високий, гостроплечий і незграбний Павка.