— У вас завжди так, — кажу я їй з докором. — То бички, то футбол… Ставлю вам двійку.
— За що ж двійку? — проситься Марія Степанівна.
— За футбол і за бичків! — кажу я їй суворо.
— А куди ж ти її запишеш? У мене ж немає щоденника, — відповідає Марія Степанівна і вже чогось сміється. — Це в тебе є щоденник, і я тобі запишу двійку…
Мені стає страшно… Але в цей час дзвонять на перерву. Дзвонять довго й настирливо. І тоді вже я сміюсь та кажу Марії Степанівні:
— Ні, не запишете, бо вже дзвінок…?І прокидаюсь.
Прокидаюсь від того, що мій будильник на столику поряд аж розривається.
В першу мить я хотів зупинити його, покласти під подушку, хай там цокає, але згадав свій розклад і схопився.
Наближались весняні канікули. Я дуже непокоївся за Ілька. Правда, він теж помітно підтягся, але давалося взнаки те, що раніше занедбав. Ми з ним повторювали, читали. Часом сварилися, коли він починав лінуватись або ж не приходив до мене готувати уроки.
А одного разу сварка виникла невідомо й за що. Сталося це так.
Нам загадали вірш Павла Тичини «Я утверждаюсь». Вірш одразу ж мені сподобався, і легко запам'ятались рядки:
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла!
Я ще й ще перечитав вірша і раптом переконався, що вже знаю його.
Коли наступного дня на урок прийшов Захар Павлович, я підніс руку.
— Що ти хочеш, Левко? — спитав мене вчитель. Він тепер уже всіх нас звав на ім'я.
— Дозвольте прочитати вірш «Я утверждаюсь», — попросив я, хоч, одверто кажучи, мені було трохи страшно.
— Ну прочитай, з задоволенням послухаємо.
Учні витягли шиї, втупили в мене очі. А я вийшов до столу, повернувся обличчям до класу і почав читати напам'ять вірш. Не пригадую, що я думав і почував у ті хвилини, але добре знаю, що кожне слово вимовляв чітко, з душею. Ненароком глянув на Маринку і… трохи не збився! Вона безвідривно дивилась на мене такими виразними очима, ніби мовчазно розмовляла зі мною, підбадьорювала мене…
Коли я закінчив читати, увесь клас заворушився, загув.
— Сідай, Левко, — сказав Захар Павлович. — Ти добре прочитав вірша. Навіть дуже добре. І взагалі ти непогано декламуєш… Ідучи сьогодні на урок, я саме думав поговорити з вами про те, щоб підготувати та провести вечір художнього читання. От уже перший читець і є… А може, ти, Левко, візьмешся організувати цей вечір?
— Я?.. Сам?.. — Я розгубився. Не ждав і не гадав, що все так обернеться.
Чому ж «сам»? Я допоможу. Всі ми допоможемо. Треба тільки, щоб кожен вибрав, що читатиме. Можна з тих віршів, що ми вже вчили, а можна й будь-який, аби гарний. Ото давай, Левко, на наступний раз і склади список, хто що хоче читати…
Додому ми йшли знову з Ільком. Він мовчав, хмурився і раптом сказав:
— Ого, тебе вже й Захар Павлович хвалить… І п'ятірки хапаєш…
Я глянув на нього здивовано: до чого це він веде?
— Таж і ти можеш п'ятірки мати, тільки захотіти…?Але Ілько не дав мені договорити:
— «Захотіти, захотіти», — перекривив Ілько. — Добре тобі хотіти, коли ти — як вареник у сметані…
І пішов геть.
Я стояв, приголомшений його, словами. Тільки коли він був уже кроків за десять від мене, я покликав:
— Ілько! Що це ти?.. Куди ти пішов??Він не відгукнувся і пішов ще швидше.
Я постояв трохи на одному місці, щулячись від холодного вітру, і повільно поплентався додому. Сталося щось неймовірне.
Ілько, мій найближчий друг Ілько раптом отак накричав на мене, образив і пішов не попрощавшись!..
Мене вже не радував мій сьогоднішній успіх у школі, не радувало ніщо на світі. Пекли Ількові слова, і було дуже гірко на серці.
Дома я сів за книжку, але ніщо не йшло в голову. Увесь час перед очима був Ілько. Що з ним сталося? Невже він позаздрив тому, що мене похвалив Захар Павлович?.. Але ж і в нього останнім часом почали з'являтися гарні оцінки. І його вже тепер ніхто не лає та не ображає, як не стало Марії Степанівни… Ні, я не розумів Ілька! Вдома сяк-так вчив уроки, а сам усе ждав, що ось-ось прийде Ілько, і ми, як уже повелося, будемо разом готувати домашні завдання.
Як смеркло, я не витримав — подався до Ілька.
Ількова хата, як і наша, стояла на околиці. Тільки наша зовсім осібно, а його — серед дрібних міських будинків. Хата маленька, низенька, оточена кущами й деревами. Одне вікно світилося.
Я постукав. Вийшла Настуся, Ількова сестричка. Світло із відчинених дверей упало на її біляву голівку з тоненькими кісками, на худеньке личко. Вона сказала:
Читать дальше