Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Мабуть, він артистом був, — припустив Ілько.

— Коли б же він устиг бути? — заперечила Маринка. — Дуже молодий ще.

— Якщо не був, то міг би бути артистом! — не здавався Ілько. — От читає, так читає! Як на сцені!..

Я мовчав, але сам собі твердо вирішив: оце прийду додому і спробую, чи вийде у мене так, як у вчителя. От, коли б так навчитись!..

Того дня на всіх інших уроках я був неуважний. Навіть слухаючи завжди цікаву географію, я ловив себе на тому, що думаю про Пилипка та про Захара Павловича…

Коли після останнього уроку ми з Ільком ішли додому, нас погукав Павка:

— На зборі загону говорили, щоб допомагати вам. А чого ж ви ні до мене, ні до когось іншого не звертаєтесь?

— Якщо треба буде, то звернемось… — відповів я. — А поки що ми самі…

— Ну дивіться… — недовірливо покосився на нас Павка крізь окуляри і пішов.

— Швиденько пообідай і до мене, — наказав я Ількові. — Давай їм покажемо… А то бач, як кирпу гне!..

Вдома, поївши, я розгорнув алгебру та почав думати над заданою додому задачею.

Задача була начебто й не важка, але чомусь ніяк не виходила в мене, хоч я бився над нею уже добрих півгодини.

«А Павка, той швидко розв'язав би! — несподівано подумав я. — Ні, не буду я до нього звертатися. Хай хоч голова лусне, я сам розв'яжу». Я лаяв себе, тер лоба, ходив по кімнаті, стискаючи пальцями скроні, і благав долю, щоб довше не приходив Іль-ко, бо мені раз у раз здавалось, що я от-от надумаю, як розв'язати задачу.

І таки справді надумав. Наче хтось на вухо шепнув. Я схопив олівець і почав гарячково писати.

Нарешті, закінчив. Глянув у відповідь і — о радість! — відповідь збіглася!..

Я розкуйовдив пальцями чуба, потім підстрибнув, затанцював, перекинувся на підлозі через голову, схопився перед дзеркалом і глянув на себе. Я це чи не я?.. Обличчя розчервонілось, чуб, як на їжакові, стирчав в усі боки. Ну і хай, хай!.. А задачу я розв'язав, розв'язав, розв'язав!.. І ще розв'яжу!

Коли прийшов Ілько, то я вже закінчував і другу задачу. Ця далась легше, бо, як виявилось, вона подібна до першої.

Ілько не повірив:

— Невже сам?

— А хто б же мені допоміг, Прибій, чи що?

— І відповідь збігається?

— Цифра в цифру!

— Ну, тоді давай перепишу.

Це було сказано так категорично і беззаперечно, що я навіть розгубився трохи.

— Як?..

— А так. Навіщо ж голову морочити, коли задачу вже розв'язано.

— Е, ні, — заперечив я. — Ти сам помізкуй, а коли вже нічого не виходитиме, тоді я тобі розкажу.

Ілько розсердився:

— Подумаєш, учитель знайшовся!

— Ну й учитель! А що?

— А те, що не встиг якусь там задачу розв'язати, як уже й губу закопилив! Коли б я раніше за тебе розв'язав, то обов'язково дав би тобі переписати.

— Ну й розв'яжи.

— Ну й розв'яжу!..

Ми понадувались, як індики, й тільки сопли. Ілько взявся до задачі, але я бачив, що він робить зовсім не те, тільки час гає. Тоді я сказав:

— Ось глянь, як треба…

Нарешті, з моєю допомогою, Ілько таки здолав задачу. Другу ми зробили вже вдвох. Потім вивчили природознавство та історію. Обоє були дуже задоволені. А коли прощались, я сказав Ількові:

— Отак тепер будемо щодня. Досить у хвості плентатись.

— Авжеж, досить, — погодився Ілько. — На зло Марії Степанівні, хоч її вже й немає!

Він пішов. А я витяг з полиці книжку Андрія Головка, знайшов у ній оповідання «Пилипко» й заходився читати, наслідуючи Захара Павловича. Але у мене так не виходило. Може тому, що я боявся читати голосно, щоб мене не почули.

Тоді я вирішив заснути. Сон не йшов. Я був ще радісно збуджений від того, що я сам розв'язав задачі і що ми з Ільком добре приготували уроки.

Що б іще зробити?.. Ага, ось що. Треба скласти собі розпис дня і твердо його дотримуватись:

7.00 — вставати.

7.00-7.15 — фіззарядка.

7.15-7.45 — сніданок…

Розклад вийшов аж надто ущільнений. Якщо його дотримуватись, то виходило, що у мене майже не лишалось часу на гуляння. Але я вирішив, що, як написав, так і буде!

За моїм розкладом я повинен був уже спати. Тому я поставив будильник на 7, заплющив очі і почав думати тільки про те, що я вже сплю.

Сплю… сплю… сплю…

Але ні, я не сплю, а чомусь уже сиджу в класі за вчительським столом і кажу:

— Маріє Степанівно, ідіть до дошки. Учителька встає з-за парти і йде до дошки:? — Читайте «Пилипка», — наказую я.

Вона мнеться, тупцює на одному місці, червоніє й каже:

— Так у мене ж немає книжки.

— А, ви без книжки. Я вам задав вивчити цей твір напам'ять.

— Я не вивчила урок, — каже Марія Степанівна. — Я ловила бички.