Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Ілько знову читав. І знову реготали слухачі.

Але після «Сера Макітри» Ілько навіть налякав нас. Він оголосив, що читатиме ще й «Одарку з пережитками».

Павка знову було посунув на сцену. Але побачив, що Ілько вже декламує, на велике задоволення слухачів, безнадійно махнув рукою і заховався за лаштунками.

Слухачі не відпускали Ілька, кричали: «Ще!.. Ще!..»

Коли публіка розійшлася, ми ще довго товклися за лаштунками, хвалили Ілька.

Навіть Захар Павлович сказав, що він — хлопець обдарований.

Чули? Ілько — обдарований хлопець!

Це той Ілько, з якого завжди глузувала Марія Степанівна, який хапав двійки, бешкетував, з якого знято піонерський галстук, якого моя мама довгий час і на поріг не пускала.

Я щиро радів за свого друга, не відходив від нього ні на крок ї з цікавістю заглядав йому в обличчя, в очі, шукаючи те особливе, що відрізняє людей обдарованих од звичайних.

Але нічого такого не знаходив. Ілько знову був такий, як завжди, невисокий на зріст, худорлявий, з трохи кирпатим носом ї з вогнистим непричесаним чубом. Тільки в його насмішкуватих очах палахкотіли вогники.

По дорозі додому я сказав Ількові:

— У тебе здорово виходить. Я б на твоєму місці в артисти пішов.

— Дуже потрібно! — відповів зневажливо Ілько. — Я — тільки в рибалки.

Знову — збір загону.

І знову — у мене дома.

Тільки тепер уже ні мене, ні Ілька не трясе лихоманка страху, а навпаки, ми почуваємо себе ніби іменинниками.

На тому ж місці сидять тато і мама, Євграф Євграфович і дядя Влас. Немає тільки Марії Степанівни. Замість неї сидить Захар Павлович і пальцями, мов граблями, розчісує свій густий льняний чуб, який не хоче йому коритись і знову падає на лоб та на вуха важкими кільцями.

За столом звівся Павка.

— В цій же хаті, на такому ж зборі нашого піонерського загону ми заборонили Ількові Зарубі та Левку Лебедю носити піонерські галстуки. Ви знаєте за що, нагадувати не буду. Хлопці тоді дали слово, що вони виправляться, підтягнуться і в дисципліні, і в навчанні. Свою піонерську обіцянку вони виконують. Навіть у Ілька, який завжди відставав, зараз уже немає двійок. Хлопці беруть участь у громадській роботі. Так що є пропозиція дозволити Ількові Зарубі та Левку Лебедю носити піонерські галстуки. Хто хоче висловитись?..

Чомусь я не так уявляв собі цей збір. Мені здавалось, що він повинен бути урочистий. Хай уже не заради мене, а заради Ілька. Хто-хто, а я добре знаю, як нелегко йому було. Та і всі знають. Але ж зумів він стати хорошим учнем!.. А тут так сухо, офіційно.

А втім, може, так і треба.

Поки я так сидів і думав, обізвався Федя Ромащенко:

— А що тут висловлюватись? Хлопці заслужили, всім відомо!

— Ні, так не можна, — заперечила Маринка. — Тоді не треба було й збір загону збирати.

— Ну ти й виступи.

— Виступлю. — Маринка встала. Чорні блискучі брови її ворухнулися. — Павка вірно сказав, що Ілька та Левка зараз і не впізнати. У Левка з Ільком зараз хороша дружба. Я думаю, що це вона й допомогла їм стати кращими… А от Павка обіцяв допомагати хлопцям, а не допомагав…

Павка блиснув скельцями окулярів.

— Так вони ж самі не захотіли. Я пропонував — відмовились.

— А знаєш ти, чого відмовились? Бо не вмієш з хлопцями дружити.

— Та що ти, справді?.. — обурився Павка. — Давай по суті!

— А я й так по суті. Справжньої дружби у нас в загоні ще немає. Ось тільки Ілько та Левко по-справжньому дружать. Незабаром перехідні екзамени. А чи всі до них готуються як слід? Не всі. Хто готується, а хто — на «як-небудь» надіється. Давайте будемо по-товариському допомагати одне одному. Домовимось, хто по якому предмету кому допомагатиме…

Видно, що Павка був незадоволений виступом Маринки, але нічого не міг їй і заперечити, і тільки сухо та діловито сказав:

— Онищук внесла хорошу пропозицію. Хто ще хоче сказати?

— Я хочу, — підняв руку Сашко В'юн.

— Давай.

— Я за те, що Маринка сказала, — промовив він і сів. В кімнаті засміялися. А Сашко розсердився:

— А чого ви смієтесь? Я сказав те, що думаю.

— Правильно, — погодився Павка, зверхньо посміхаючись. — Хто ще?..

— У мене є кілька слів, — сказав дядя Влас.

Прошу вас, Власе Микитовичу, — запобігливо сказав Павка.

— Я дуже радий за Ілька та Левка, — почав дядя Влас. — Радий, що сьогодні всі ви, їхні товариші, мовите про них добре слово. Не пригадую, хто саме, але колись один мудрий чоловік сказав, що найбільша перемога в людини — це перемога над самим собою. А ось Левко та Ілько і спромоглися перебороти самі себе… Бачив я їх обох, щодня бачив. І про гулянку забудуть хлопці, і про пустощі всякі, а сидять та вчаться, допомагають один одному. І правильно каже Маринка, що їхня дружба хай буде добрим прикладом. Легко дружити, коли живеться легко. Ніяких тобі обов'язків, ніяких труднощів. А от коли важко стає, то тут кожен і показує своє нутро — друг він чи не друг. І взагалі людина він чи тільки зветься людиною. А життя ж здебільшого не буває легким. Отож і треба, щоб ви не забували одне про одного і щоб законом вашого життя стало: один за всіх і всі за одного.