Дмитро Ткач: Вибрані твори в двох томах. Том II

Сергій Любченко зустрів своїх нерадісною звісткою:

— Тут зі мною й балакати не хочуть… Чорт знає, що діється! Командирів багато, але ніхто нічого не вирішує!..

Нарешті десь опівночі вияснилось, що цирковій групі дають два товарні вагони. Їх причеплять до ешелону з якимись машинами. Ешелон ішов на захід. А тепер йому необхідно швидко повернути на схід.

Коней забирає військова частина, яка їде на фронт.

Почувши це, Янчук мало не луснув від люті й обурення:

— Як? Мої коні?! Та я скільки праці в них уклав!.. І взагалі, що ж я робитиму без них?..

— Те, що всі! — вкрай роздратований, кричав Юрин батько. — Всі на фронт підемо!

— Який фронт?.. — Янчук тіпався, безладно розмахував руками, шкірився, мов божевільний: —Ми ж — артисти! Ми — на особливому становищі!

— Про це потім, — намагався вгамувати його Сергій Любченко. — А зараз — дорога кожна хвилина.

Ледве встигли так-сяк вкинути речі у вагони, як справді підійшов паровозик і поставив їх «у хвіст» ешелонові.

Але раптом тривожними, короткими і довгими гудками заголосила вся станція. Пролунали вигуки:

— Повітряна тривога!.. Повітряна тривога!..

Це було щось нове не тільки для Юри та Петі, але й для дорослих. Що за повітряна тривога?.. Якщо навіть у повітрі з'явились ворожі літаки, то що вони зроблять? Адже станція, як і вся земля навколо, окутана густою нічною темрявою!

Юра і Петя саме несли ящик із своїм реквізитом, коли почули ледве вловиме гудіння. Воно наростало, густішало. Хлопці поставили ящик на землю й задерли голови.

І раптом сталося таке, чого їм ще ніколи в житті не доводилося бачити. В небі спалахнули яскраво-білі вогні і зависли, гойдаючись, як маятники, на маленьких білих парашутиках. Ї тут же завила бомба.

Її не було видно, але здавалось, що вона вгвинчується у повітря, у твоє серце, у твій мозок…

Ще якась мить — і наче тисячі громів і блискавиць одразу вдарили в землю. Хлопці впали як підкошені, інстинктивно прикрили голови руками.

— Біжімо! — закричав Юра, отямившись. — Біжімо до вагонів, до наших!..

Але не встиг він докінчити фразу, як новий потужний вибух придавив друзів до землі. І хтось зовсім близько закричав надриваючись:

— Далі, далі, від станції!

Підняті з землі цим наказом, хлопці помчали що було сили геть. Упали в густому житі, заплутавшись ногами, і звідти, з ненадійної схованки, розширеними від жаху очима стежили за тим, що діється навколо.

А діялось таке, що і вві сні не наснилося б.

Одна бомба влучила прямо в приміщення станції. В повітря з оглушливим диким свистом і виттям полетіло каміння, завертілись, спалахнувши вогнем, дерев'яні балки. Підскочило підтяте під самий корінь величезне дерево, мов живе, застрибало на одній своїй нозі-стовбурі і впало на землю, придавивши кількох людей, що саме пробігали мимо.

Юра згнітився в маленьку грудочку, заплющив очі. А коли знову розкрив їх, то побачив Юпітера. Кінь несамовито гарцював, шарахався туди й сюди, мов сліпий, і раптом упав, відкинувши голову на ноги.

— Юпітера вбило! — закричав Петя. Але зараз же увагу хлопців привернуло зовсім інше, значно вразливіше: — Стріляють! Літаки стріляють!..

Справді, тоді як два фашистських коршаки ще кидали бомби, інші два почали поливати землю трасуючими кулями. Траси були червоні, зелені, жовті, білі. Вони несли на землю каліцтво і смерть.

І знову — бомби… І знову — кулі…

Земля і повітря кипіли вогнем, здригались од вибухів, стогнали і вили, неначе все довкола корчилося від жахливого болю. Неможливо підвести голову, неможливо дивитись очима.

А потім літаки подалися кудись на захід і настала дивовижна, досі ніколи не чувана тиша. Це, власне, й не тиша, а якийсь одноманітний металевий вереск, що, немов гострими тоненькими свердельцями, в'їдається в барабанні перетинки.

Та ось у цю тишу увірвалися крики й зойки поранених, і дуже знайомий Юрі та Петі голос істерично вигукував:

— Нас відрізано!.. Німці висадили повітряний десант!..

— Юро, та це ж — Кріт! — аж підскочив Петя і почав смикати свого друга за одяг. Той ніяк не міг прийти до тями від баченого й пережитого.

— Еге ж, це він, він… — бурмотів Юра.

— Біжімо швидше до нього. Це ж, мабуть, там усі наші…

Але бігти було важко. Хлопці раз у раз то потрапляли в глибокі конусоподібні ями, вириті бомбами, то натикалися на безладні купи каміння і дерев, то зупинялися перед хаотично покрученими залізничними рейками: навіть не вірилось, що є на світі така сила, яка може отак, як тонкий дріт, поскручувати в дуги і петлі товсті сталеві рейки!