Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Пан Яншук буде сьогодні акробат! — твердо промовив німець, переставши реготати. — Я хочу бачити пана Яншука акробатом. Ну, швидше! — крикнув він точнісінько так, як хвилину тому Янчук кричав на хлопців.

Владислав Янчук, тремтячи всім своїм опасистим тілом, став на коліна, потім на руки і підставив свою широку гладку спину Петі:

— Роби стойки… Роби що-небудь у мене на спині.

Петя зробив через Янчука півсальто, потім — сальто, потім постояв у нього на спині на руках.

Фашисти знову реготали, аж заходились.

— Пан Яншук хорош акробат… Сам, сам давай!

Янчук перекинувся через голову і сів, важко дихаючи та дивлячись на німців з тією ж самою благальною, болісною посмішкою.

Це було знущання. Це була тяжка наруга над людиною. Але Янчук зараз думав тільки про те, як би догодити сп'янілим від горілки і нероздільної влади прийдам.

Та цієї розваги їм виявилось замало. Водячи автоматами туди й сюди, німці вже в один голос ревіли:

— Всі робіть акробат! Всі! І ти… І ти… — показували вони на господаря та господиню. — Ну, швидко, швидко!

Господар навіть не поворухнувся. Він тільки підняв очі і рівним голосом промовив:

— Пане офіцер. Я — не штукар. Я — стрілочник на залізниці і — вже старий чоловік. Глумитися над собою не дам.

— Що він говорить? — заверещав німець до Янчука.

— Він говорить, що старий уже, пане офіцер, — пояснив Янчук, — і що він не буде цього робити.

— Не хоче бути акробат?

Німець, хитнувшись, ступив до господаря і різко штовхнув його дулом автомата у груди.

— Робить акробат!

Чоловік поточився назад, притулився спиною до стіни, у нього засмикалась права щока.

— Пане офіцер, — сказав він, — я людина стара і хвора. Навіщо ви наді мною знущаєтесь?..

— На коліна, свиня!.. — заревів німець, загрозливо ворушачи білками очей.

— Я ще ні перед ким не ставав на коліна… — почав було чоловік, але в цю мить пролунала коротка автоматна черга і він, повільно сунучись спиною по стіні, важко опустився на підлогу. Жінка скрикнула несамовито, впала поряд з своїм уже мертвим чоловіком.

Янчук невідомо для чого поповз рачки до столу, за яким сидів другий німець. Юра і Петя стояли мов неживі.

Фашисти пішли до порога. Старший сказав:

— Пан Яншук буде хазяїн циркова група.

— Слухаю, пане офіцер, — белькотів дерев'яним язиком Янчук, сидячи на підлозі. — Слухаю. Все буде, як накажете.

Здавалось, з переляку він зовсім втратив розум.

Фашисти пішли з села так само несподівано й швидко, як і увійшли до нього. Залишили після себе кількох забитих і поранених та комендатуру з комендантом і поліцаями.

Пішли вони далі на схід, в глиб нашої країни.

І тих двох німців, що знущалися над Юрою та Петею, теж не стало. Призначивши Владислава Янчука хазяїном неіснуючої циркової групи, вони зникли, як примара, разом з іншими.

Янчук не чекав, поки в цьому селі його застукає комендант, забрав Юру та Петю і втік.

Ого, останні події навчили його дечому!

Тепер він уже нізащо не лишиться сам, без хлопців. Сам він хто? Підозріла особа, яку можна затримати на кожному кроці і якій можна «пришити» і партизана, і що завгодно. А всі троє — вони артисти цирку, які добровільно залишились на окупованій території і, окрім арени, нічого й знати не хочуть.

Радянські війська відкочуються на схід, отже, втрачають силу з кожним днем і скоро будуть розбиті. А закута в броню німецька армія наступає. То чого ж йому, Янчукові, повертатися на схід? Навпаки, йому треба йти на захід. Все на захід і на захід. Може, навіть, у саму Німеччину. А там він уже влаштує своє життя міцно і назавжди.

І, нарешті, останнє. Хай ті два німці і поглумилися з нього (що візьмеш з п'яних!), та зате вони дали йому добру пораду — стати хазяїном циркової групи! І він, Владислав Янчук, стане ним, обов'язково стане! Поки що у нього в руках лише ці два хлопчиська. Але й це добре для початку. А далі… Та що й казати, тепер він не залежатиме від якоїсь там профспілки, від дирекції, від громадської думки. Ні, тепер він буде сам собі хазяїн. Тут діє приватна ініціатива, і він виявить її на повну силу!

Так тішив себе Владислав Янчук райдужними думками і надіями. Йшов і вів хлопців далі на захід. Дорогою він, де тільки міг, збирав німецькі газети, читав хлопцям, що гітлерівські війська вже захопили Дніпропетровськ і Харків, показував хвалькуваті німецькі фотографії.

Стояла немилосердна спека. Сонце застряло в зеніті високого і ніби вицвілого неба. Дорога під ногами лежала курна й гаряча. Трава поникла, мов нежива. Не ворушилося жодне стебельце.