Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Дозвольте звернутись, пане комендант, — заговорив він по-німецьки, чим привернув увагу чоловіка з конячим обличчям і немало налякав велетня-поліцая. — Я є артист цирку, який ніколи не був задоволений радянськими порядками. Мій батько походив з Австрії і мав власний цирк. Я його теж мав би, коли б не Радянська влада. Тому я всією душею вітаю прихід армії великого фюрера і готовий служити Німеччині всім своїм єством. Прошу дати мені змогу довести це…

Влесливе обличчя, запобігливий тон, а особливо німецька мова зробили своє. Очі коменданта пом'якшали, жорстокі губи зламались в ледь помітній посмішці.

— Гут, — сказав він і коротким кивком голови наказав Янчукові йти за ним у приміщення комендатури.

Туди ж пішов чоловік з конячим обличчям.

Про що вони там розмовляли, Юра і Петя, звісно, не могли знати. Але яке ж було їхнє здивування, коли згодом Кріт і чоловік з конячим обличчям з'явилися на ґанку разом і розмовляли так, ніби були давно знайомі.

Кріт тримався пихато, навіть ніби незалежно. Він підійшов до хлопців і весело сказав:

— Ну-ну, не бійтесь. Їдемо в саму Німеччину!.. Знаєте, хто цей чоловік у чорному костюмі. Пан Шредер. Він має свій цирк. І для нас місце в цирку знайшлося! Ого, ми тепер не так заживемо! Недаремно ми сюди йшли! Чуєте, поросята?

І ось хлопці вже у вагоні.

Вечори… світанки… ночі… дні… А поїзд мчить і мчить, вистукує колесами по нескінченних рейках.

Позаду, ніби в ясному сонячному тумані, барвиста арена, гомінка школа, трохи суворий і добрий татко, лагідна мама… А попереду… Попереду — невідома країна, пан Янчук і пан Шредер — весь у чорному, з конячою мордою… Попереду темний морок.

— А може, ще якось утечемо? — з надією в голосі ледве шепоче Юра на вухо своєму такому ж нещасному другові, як і він сам.

Але Петя безнадійно і сумно крутить головою.

— Тепер уже не втечеш. Кріт з нас очей не спускає.

Юрі наснився сон.

Неначе йде він лісом, темним і холодним. Навколо — густий, колючий чагарник. А над ним — мов тисячі викривлених рук, переплелися гілки. Гілки не живі, а якісь змертвілі, закам'янілі. Листя на них чорне, ніби вилите з чавуну.

І від колючого чагарника, і від стовбурів дерев, і від того чавунного листя віє холодом.

У Юри покоцюбли руки. Він ледве переставляє важкі, знесилені ноги. Але вперто йде вперед. Він знає, що йому неодмінно треба вибратися з цієї холодної гущавини.

Десь попереду тремтить ледве вловимий промінчик сонця. Він то заховається, то знову з'явиться на якусь дуже коротеньку мить перед очима. Торкнеться теплом обличчя і зникне. Ніби грається з Юрою. Ніби манить його до себе…

Та скільки Юра не йде вперед, а той промінчик не ближчає. А вже й сил не вистачає. Уже Юра не йде, а повзе рачки. Ще трохи, і він зовсім знесиліє, впаде. І тоді ці мертві дерева заворушаться і навіки накриють його своїм густим чавунним листям.

Юра з останніх сил простягає руки до сонячного промінчика і кричить:

— Де ж ти?.. Я не впаду, я дійду до тебе!..

Він так крикнув, що луна покотилася по всьому лісі. І тоді густі кущі чагарника і високі столітні дерева разом здригнулися, ожили і зашелестіли:

— Не губи промінчика з очей… не губи…

— Я не загублю! — кричить Юра і ще дужче рветься вперед. Тут промінчик почав довшати, розширятися і раптом упав на стежину, якої Юра досі й не помічав. Юра вбіг на ту стежину і пішов нею легко й швидко. І чим далі він ішов, тим ясніше ставало попереду, а в лісі теплішало.

Зненацька він почув голос своєї мами:

— Юро, де ж ти ходиш? Хіба ти не знаєш, що тобі час виходити на арену?

— Знаю, — відповідає Юра, — а тільки де ж ти? Чому я тебе не бачу, а лише чую?

— Ось я, — каже мама, — а ось і арена. Бачиш, яка красива? Ти на такій ще ніколи не виступав.

І справді, Юра бачить, що біля нього стоїть його мама в прозоро-голубому платті з червоними квітами у волоссі, така гарна, якою Юра ще ніколи її не бачив.

— Це ті квіти, що тобі татко на іменини подарував? — питає Юра.

— Еге ж, ті, — відповідає мама. — Хочеш, я тобі подарую одну квітку. І ти зараз будеш з нею виступати…

— А хіба це неправда, мамо, що війна, що нас розлучили і що наді мною знущалися?

— Ні, неправда, синочку. То тобі, мабуть, таке наснилося. Он глянь, яку для тебе арену приготували…

Юра дивиться туди, куди показує мама. Такої арени він, справді, ніколи не бачив. Під ногами лежить величезний зелений килим, освітлений не прожекторами, а десятками сонць. Та то й не килим зовсім, а чудова лісова галявина, заквітчана барвистими квітами і оточена з усіх боків лісом.