Дмитро Ткач: Вибрані твори в двох томах. Том II

Юра бачить, що зараз не тільки він, а сотні людей захоплено стежать за складними, відчайдушними трюками його батьків, милуються красою їхнього тіла, грою їхніх м'язів. А мама!..

Як легко й красиво пливе вона в повітрі. А за нею прозорими крилами тріпочуть кінці довгого білого шарфа. Здається, то двоє птахів літають і граються в повітрі і ніколи не припинять свого чудового льоту!..

«І нехай… нехай!..» — думає Юра, і його губи тремтять у посмішці. Хай дивляться всі оці люди на його татка і маму.

Он сидить уже немолода жінка в білій хустинці в синій горошок. Вона побожно склала руки на грудях, звела догори очі і так завмерла, боячись поворухнутись. Біля неї — чоловік з розлогою білою бородою. Цей, навпаки, не може спокійно всидіти на місці. Він то робить якісь непевні рухи руками, то якусь хвилю невідривно дивиться вгору, то розгублено поведе очима навколо себе, ніби запитає: «А чи правда оце все, що нам тут показують? Чи це не омана?..»

На гальорці здебільшого діти, такі ж, як і Юра, старші і менші за нього. Хлоп'ята і дівчата верещать від задоволення, штовхають одне одного, показують пальцями і тільки й чути, як вигукують:

— Ну, ти диви!

— Ох, і здорово ж!

— Оце так диво!

Їм ніхто не забороняє вигукувати та галасувати, і це Юрі дуже подобається. Нехай! Адже, мабуть, не скоро їм знову доведеться побувати на цирковій виставі.

Юра так задивився на глядачів, що й не почув, коли оркестр перестав грати мелодійного вальса та перейшов на барабанний дріб. Цей дріб, спершу тихий, а далі все гучніший і гучніший, завжди породжував у круглому цирковому приміщенні атмосферу чогось незвичайного, тривожного і навіть таємничого. Глядачі й зовсім завмерли, заніміли на своїх місцях. Навіть малеча на гальорці й та присмирніла так, що можна було почути найтихіший шепіт.

Цей барабанний дріб завжди по-своєму впливав і на Юру. Хто-хто, а він добре знав, що ним супроводжується останній, найефектніший трюк. Ще не було випадку, щоб трюк закінчився нещасливо, але щоразу, коли татко і мама виконували його, Юрі холонуло і завмирало серце. Чесно кажучи, він навіть хотів би, щоб вони не виконували цього трюку, але на що тільки артист не йде заради ось цієї тривожної і солодкої хвилини!..

Барабанний дріб ущух. Пригасло світло. Тільки один прожектор вихоплює з темряви двох спортсменів під високим куполом. Вони раптом чомусь виявилися не в блакитному одязі, в якому були досі, а в білому. Юра знає, що то — штучно створена химерна гра світла, розрахована на посилення ефекту.

Ще якась мить. Ще — короткий дріб барабана. Раптова тиша. Коротке і чітке «Ап»! І жіноче тіло майнуло в повітрі…

Одразу ж на повну силу оркестр заграв урочистий, переможний марш. Спалахнули всі прожектори, заливши яскравим сліпучим світлом приміщення цирку. А в цьому світлі, розкинувши руки, ніби крила, вигнувши струнке, витончене тіло, посміхаючись, просто на глядачів, як фантастична птиця, летіла Юрина мама, артистка Валентина Любченко.

В залі всі разом ойкнули з ляку і несподіванки. Дехто навіть інстинктивно відсахнувся назад. Але за кілька метрів від арени жінка-птиця раптово припинила свій літ донизу і з тією ж привітною спокійною посмішкою та з дивовижною легкістю полетіла на тонкому тросі по колу, вітаючи глядачів граціозним помахом руки.

І тоді вибухнув справжній грім оплесків, що злився з радісними вигуками та бравурними звуками оркестру.

А Сергій і Валентина Любченки вже стоять на килимі, піднімають руки догори, ніби хочуть обняти всіх оцих людей, які не зводять з них своїх зачудованих очей.

Не встигли глядачі заспокоїтись від попереднього номера, не прохолонули ще їхні долоні від оплесків, як на арену вибігли красені-рисаки, несучи на своїх широких спинах весело-галасливих, повних нестримної енергії наїзників.

Янчук з шамбер'єром — посеред манежу. На ньому — довгий чорний сюртук з білими лацканами, добре напрасовані чорні штани з білими лампасами. З нагрудної кишені стирчить велика біла квітка. Янчук знає, що в цьому вбранні майже не помітно його велетенського живота. Він навіть виглядає стрункішим і значно молодшим, ніж є насправді.

Як постріл ляснув шамбер'єр у руках Владислава Янчука. Коні рвонули ще дужче, помчали швидким галопом понад червоним бар'єром. Попереду — біла в сірих яблуках Блискавка. Досвідчена коняка, що знає кожен рух і кожен звук свого хазяїна. За нею — руда, з ледь вловимим червонястим відтінком Веселка. Далі — чорний, ніби вороняче крило, з широким крупом Ікар. А позаду всіх високий, тонконогий, з розумними, як у людини, очима Юпітер.