Дмитро Ткач: Вибрані твори в двох томах. Том II

Юпітер дістався Петі. Останнім часом Владислав Янчук тренував хлопця саме на цьому коні, норовистому і неслухняному.

І знову захопленню глядачів немає меж. На чому, на чому, а на конях селяни добре розуміються! Тому похвали адресують не тільки артистам, але й коням. Ще б пак! Досі люди, які сидять у рядах, бачили коней тільки в роботі — біля плуга чи борони. Але їм ще ніколи не доводилось бачити, щоб кінь, звичайний собі кінь, був таким умілим і так слухався людину. Це не коні, а справжні змії, про яких тільки в казках розповідається!

Петя, як і всі наїзники-акробати, на повному алюрі робив стойки на широкій спині коня, крутив сальто-мортале, клубочком скочувався на манеж, ризикуючи потрапити під копита, і знову вилітав на розгарячілу спину Юпітера. Кінь, незважаючи на виляски шамбер'єра, уже двічі забирав ліворуч, намагаючись вийти на середину. Петя почував його найменший хибний рух, і це сковувало його самого, змушувало бути весь час насторожі.

Добре знав уже Юпітера і Юра, і дивувався, що Янчук випустив його на манеж, а в стайні залишив натренованого Красеня.

А Янчук, ніби навмисне, дратував, лякав тварину, раз у раз голосно ляскаючи шамбер'єром перед її очима та вигукуючи: «Пішов! Пішов!..»

Було видно, що Юпітер дедалі дужче злився, пряв вухами, сердито хропів тонкими ніздрями і косив на свого хазяїна гарячим, налитим кров'ю лютим оком. Здавалось, він ладен був кинутись на Янчука, розчавити його на місці. Але Петя час від часу обзивався до коня коротким ласкавим словом і стримував його.

Та все ж після чергового батога, яким Янчук ніби розпанахував повітря, Юпітер раптом круто повернув ліворуч і вибіг на середину манежу; Владислав Янчук відскочив убік.

А Петя, втративши рівновагу, скотився зі спини коня. Він міг упасти й сторч головою, скрутити собі в'язи, поламати ноги, руки. Юра це ясно бачив. Бачили це й інші артисти, які стежили за виступом. І лише завдяки винятковій спритності, Петі вдалося вчасно згорнутися в клубочок, впасти на плечі, на спину і покотитися по м'якій тирсі.

За одну мить він уже був на ногах, цілий і неушкоджений. Тільки зблідле обличчя та злякані очі свідчили про те, що йому довелося пережити.

«Постривай, клятий Кроте, ми тобі цього не подаруємо!..» — в думці нахвалявся Юра від себе й від Петі.

Виступу наїзників Юра не додивився. Він стояв за лаштунками в колі своїх партнерів по «ікарійських іграх» і чекав, коли про їхній вихід на арену оголосить ведучий.

Дивовижне почуття охоплює Юру завжди, коли йому доводиться виходити на арену. Якийсь холодок остраху на серці. Якась скороминуча невпевненість у собі. Але тільки потрапить він під вогні прожекторів, побачить обличчя глядачів, зробить перший курбет чи перше сальто, як одразу ж все те зникає і приходить душевне піднесення, почуття власної сили.

Так було й цього разу. Ось у вічі вдарило яскраве світло, пролунала знайома мелодія вальсу, і Юра вже вільно, легко та спритно перекидається в повітрі, робить стойки на плечах і головах партнерів, перелітає з рук у руки. Він — найменший в акробатичній групі, і тому всі інші партнери граються ним, мов м'ячиком.

Номер виконано блискуче. Одна акробатична вправа блискавично змінюється іншою. Глядачі не встигають отямитися від зливи спортивних комбінацій.

Юра добре знає, чим все це закінчиться. Клоун піднесе йому і рожеву квітку і скаже, що це передали оті малята, які, мов горобці, почіплялися на гальорці. Юра виконає низку гімнастичних вправ ще й з тією квіткою, і тільки тоді вся група здійснить заключний, найскладніший, акордний свій номер. Розмова з клоуном та Юрин індивідуальний номер потрібні є тільки для того, щоб повеселити глядачів, а й щоб дати коротенький перепочинок акробатам перед останнім, найскладнішим трюком. Адже нелегко протягом десяти хвилин витримувати такий шалений темп роботи!.. Юра жде клоуна. Але дивно: час минає, а він чомусь не г з'являється з-за лаштунків.

Якийсь незрозумілий і тривожний рух побіг по рядах.

Увага глядачів відвернута на щось інше…

В одному місці зали ще лунають ріденькі невпевнені оплески, а вже в іншому — люди нахиляються одне до одного, про щось перешіптуються. Обличчя у багатьох занепокоєні й розгублені. Оркестранти перестали грати, диригент чомусь заспокоює їх обома руками, забувши про свою паличку. Що сталося?..

Але ось відхиляються половинки оксамитової завіси з золотистими китицями і з-за лаштунків виходить… ні, не ведучий і не клоун, а незнайомий чоловік у звичайному сільському одязі. У нього — засмагле на сонці і вітрах обличчя, довгі українські вуса.