Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Я підплив до собаки збоку і схопив лівою рукою за нашийник. І дуже вчасно, бо собака вже зовсім знесилився і почав тонути, тільки ніс ще стирчав з води, а лапи вже ледь ворушилися.

Однією рукою я гріб до берега, другою тримав собаку. Дихання в моїх грудях спирало, бракувало повітря. А тут ще, як на лихо, ліву ногу зсудомило. Та я, напружуючи всі сили, плив і плив, борсаючись у хвилях…

Собака цілком звірився на мене, перестав скавучати, майже заплющив очі і тільки мляво ворушив лапами.

Я перехопив нашийник у праву руку, перекинувся на спину, щоб хоч трохи відпочити. На якусь мить побачив високе синє небо, сліпуче сонце і парусник — уже зовсім близько. Він видався мені велетенським, як гора, може, тому, що його саме винесло на високу хвилю.

«Якщо тонутимемо, то парусник врятує нас…» — подумав я і знову запрацював ногами та однією вільною рукою.

Тут я помітив, що хвилі несуть мене на валуни, які темніли край берега. Якщо я не поверну до пологого схилу, то це — кінець! Кине хвилею просто на камінь — і все! Зовсім несподівано для себе я закричав:

— Допомож-і-ть!

І одразу ж зрозумів, що кричу даремно. Хто почує мій кволий голос серед цього бушовиння, серед скаженого реву моря?..

У голові гарячково стуготіло лише одне: далі втекти від каміння, обійти його, наблизитись до пологого берега. Я зараз не можу точно пригадати, що і як далі було, бо перед моїми очима лише пропливав якийсь рожево-білий туман, у вухах ревло море, в голові тупо вистукували якісь молотки, а мозок палав однією думкою — до берега, до берега!.. Собаки я вже не міг випустити з рук, пальці заклякли на нашийнику, задерев'яніли.

Коли стоїш на березі і дивишся, як з моря котяться хвилі, то здається, що за тими хвилями до берега плисти легше, ніж від берега. А насправді хвиля, що відкочується, набагато дужча. Вона тягне в море все, що захопить з собою. Я кілька разів наближався до берега, але мене знову відкидало назад.

Потім я знову на якусь мить побачив надзвичайно яскраве сонце, неймовірно синє небо і майже над собою — велетенський, на півнеба, парус…

Мене підняло на гребінь високої хвилі, вдарило тугою, як гума, водою в груди, в обличчя, в очі, в ніс, у вуха…

Коли я опритомнів і кліпнув очима, то побачив кілька схилених наді мною незнайомих облич. Щоправда, одне ніби знайоме. Знайоме… знайоме… а от де й коли я його бачив?

— Ожив!.. Ну, тепер все буде гаразд, — почув я густий дужий голос. — Здоров, моряче!

І тоді я впізнав його.

— Дадя Влас?.. — заворушив я губами.

— Авжеж. Отже, згадав? Зовсім добре! — задоволено сказав він, посміхаючись у свої гарні вуса.

Я знову заплющив очі. Але чому тут дядя Влас, і чому оці всі незнайомі люди, і де я, і що зі мною коїться?..

Тут я відчув, як мене лизнуло в щоку теплим шорстким язиком, догадався, що це — собака, і все одразу згадав. Згадав, як кинувся в море, як плив з собакою, і на радощах посміхнувся. Це добре, що я вже не пливу в морі, а лежу на твердій землі, на чомусь м'якому і теплому. Добре, що біля мене люди і собака, якого я врятував. Добре, що так само яскраво світить сонце і що мені тепло і якось млосно… Дядя Влас прогув:

— Вас тоді двоє було: Левко й Ілько. Так ти — хто?

— Левко, — кволо сказав я.

— А як же оце ти відважився стрибнути в море?

— Я собаку рятував.

Дядя Влас сидів біля мене навпочіпки, міцний, широкоплечий, з буйною чорною чуприною, що спадала на широкий засмаглий лоб.

— Тебе рятували, Прибій, — звернувся він до собаки, а потім пояснив мені: — Це мій собака. Я часто його з собою в море беру, а цього разу на березі залишив. Ось він і вийшов мене зустрічати… То як ти себе почуваєш, Левко?

— Бік болить, — сказав я.

— Іти можеш?.. Де ти живеш? Я тебе додому відведу, лікаря викличемо.

— Можу… — Я звівся на лікоть, але застогнав і знову ліг.

Дядя Влас сполошився:

— Е-е, бачу, погано тобі. Полеж, полеж. Зараз ми машину організуємо. Біжи швидше по таксі, — звернувся він до одного чоловіка.

Той побіг. А дядя Влас гув:

— Видно, ребрами ти добре торохнувся. Це тобі ще пощастило, що на оте велике каміння не понесло, бо там була б амба…

Він говорив якось просто, з тією грубуватістю, яка властива людям одвертим, дужим і сміливим. Біля нього мені було затишно, і навіть біль у правому боці ніби став не такий дошкульний.

Під'їхало таксі. Дядя Влас легко взяв мене на руки, поніс до машини, заспокоюючи: