Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Я гарячково й напружено думав, блукаючи поглядом по класу. А на мене співчутливо дивилася Маринка, суворо — Марія Степанівна, насторожено — увесь клас.

— Це — слова… — почав я невпевнено.

— Звісно ж, що слова, а не корови.

У класі засміялися. Тепер уже не з Ілька, а з мене. Я стояв до краю збентежений і розгублений. Хіба ж так я думав починати навчальний рік?!

— Ну, слова, — повторила Марія Степанівна. — А далі?..

Далі?.. Далі?.. Які ж це слова?.. Я б зараз віддав усе на світі, аби тільки згадати, що воно за синоніми та антоніми!.. Ось уже, здається, крутиться в голові, ось зараз… ще трішечки…

А Марія Степанівна допікала:

— Чи ти, замість повторювати пройдене, теж бичків ловив в Ільком? Які це слова, синоніми?..

Мої вуха вловили ледь чутний шепіт:

— … близькі за своїм значенням…

— Близькі…

Але Марія Степанівна повела очима по партах:

— Підказуйте далі.

— Я сам згадав, — пробурмотів я.

— Ну, тоді й далі згадуй сам, — глузливо сказала учителька. Але нічого більше з своєї голови я видобути не міг. Тільки почував, що обличчя пашить від сорому. Мені хотілось стати невидимою порошинкою… Я стояв і дивився перед собою затуманеними, невидющими очима. Наче крізь сон, почув:

— Ось тобі й перша двійка в цьому році. Сідай. Знову двійка!..

Не встиг розпочатись перший день навчання, як вона вже є. Ну, хіба ж це справедливо? І хіба ж можна ось так — з першого разу двійка?..

Я сидів біля Маринки й почував, що не тільки мені, але і їй якось негарно, ніяково, мулько… Буває ж так, що й не дивишся на людину, а Почуваєш, що саме вона думає й переживає… І навіщо я сів біля Маринки?..

На перерві Ілько підійшов до мене.

— Та ти не сумуй. Хіба не бачиш, яка вона причепа?.. Ходімо в тісної баби грати.

Але цього разу навіть мій щирий друг не міг мене заспокоїти.

Тільки-но відлунав останній дзвінок, я миттю вискочив а класу. Боявся, щоб мене хтось із хлопців не покликав, не зупинив.

Проте не встиг я стрибнути з шкільного ґанку за густі кущі бузини, як почув голос Маринки:

— Левко! Ти чого побіг, як на пожежу? Зачекай.

Я так і прикипів ногами до землі. Маринка?.. Що вона хоче мені сказати?.. Певно, соромити буде. Ну, я ж їй і відповім!.. Але, наздогнавши мене, вона раптом запропонувала:

— Ох і душно ж у класі! Ледве висиділа. Ходімо до моря, скупаємось.

Це було так несподівано, що я механічно відповів:

— Ходімо.

Хоч море вже дихало осінньою прохолодою, берег ще ряснів людьми.

Ми з Маринкою одразу ж пристали до гурту хлопців і дівчат, які теж, мабуть, завернули сюди з школи. Швидко роздяглись і кинулись у воду.

— Ану, хто далі! — крикнув я Маринці.

— Далеко не треба, вода вже холодна, — відповіла вона і, поплававши трохи, повернула до берега.

А я плив і плив. Мені кортіло похизуватись перед Маринкою. А крім того, я взагалі дуже люблю купатись у морі. Над усе люблю море!

Хвилі легко погойдували моє тіло. Чисте солонувате повітря наповнювало мої груди. Гарно!.. Зненацька я потрапив у великий табун медуз. Восени медузи вже не жалять, як весною, і тому боятись їх нема чого. Вони сковзали по моїй спині, по животі, по ногах, ривками рухались туди й сюди, ніби грались мовчазно. Одні були просто прозорі, інші мали кольорові торочки — рожеві, сині, блакитні… А деякі були ніби з цілої райдуги кольорів. Найкрасивішу з них я підхопив рукою і, штовхаючи її перед собою, поплив до берега, щоб показати Маринці.

Маринка вже гукала мене і навіть сердилась, що я так далеко заплив.

Але коли побачила, яку медузу я притяг з моря, то перестала сердитись і почала бавитись нею серед хвиль. Збіглися ще хлопці, кожному хотілося потримати медузу в руках. Хтось запропонував витягти її на сонце і подивитись, чи зникнуть на ній барви, коли вона всихатиметься. Але я не дав пекти медузу на сонці.

Тоді один хлопець попросив:

— Дай мені, я понесу в школу, і ми заспиртуємо її для зоологічного кабінету.

Я подумав, що непогано було б віднести таку рідкісну медузу і в наш зоологічний кабінет. Але тут же мені пригадалися всі неприємності, яких я зазнав у школі лише за один сьогоднішній день, і рішуче сказав:

— Бери.

Хлопець збігав і дістав десь старе відро, набрав у нього морської води, вкинув туди медузу і, радіючи, поніс її в школу. Я позаздрив йому. Знову згадалась двійка, і мені стало сумно.

Коли ми з Маринкою повертались додому, я попросив:

— Якщо ненароком зустрінеш маму, то не кажи про двійку.