Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Ну, йди гуляй.

Аж тепер настала справжня воля! Я нікому не потрібний. Сам собі хазяїн!..

Кататися можна було по вулицях. Наше приморське містечко — все в кипарисах, платанах та гліциніях, — невеличке й тихе, рідко коли проїде автомашина. Але по вулицях — не цікаво. Я посадив Ілька на багажник, сам сів на сідло, і ми поїхали за місто спускатися з гори. Спускатись було небезпечно, бо гора дуже крута й висока. Але жоден з нас і не заїкнувся, що боїться.

— Давай я спущуся перший, — попросив Ілько.

— Гаразд, — погодився я, радий, що не мені доведеться випробовувати небезпечний, ризикований шлях.

Ілько набрався духу й покотив.

Я бачив, як він шалено мчав, як на вибоїнах підстрибував, аж деренчав мій бідолашний велосипед, і мені хотілось крикнути йому наздогін, щоб загальмував трохи, але я знав, що він мене не послухає.

Ілько з'їхав щасливо.

Тепер моя черга. Мені в грудях холонуло. Але не міг же я показати себе боягузом. Ілько з'їхав, а я — що?

Я сів на велосипед і помчав. Земля замелькала у мене під ногами. У вухах засвистів вітер. Часом мені здавалось, що я вже падаю, але я все-таки їхав далі. Ще трохи, ще,, і ось я вже внизу. Зараз загальмую… Але тут під переднє колесо попав камінець. Колесо бринькнуло всіма своїми спицями, як балалайка струнами. Трах!.. — І я полетів через велосипед, а велосипед — через мене.

Я хотів швиденько підхопитись, але відчув, що велосипед мене не пускає. Мою ногу пронизав гострий біль. Виявилось, що великий палець правої ноги застряв між ланцюгом і зубцями передавальної шестірні так, що я не міг навіть поворухнути ногою. Я лежав на животі головою в один бік, а велосипед лежав на боці, відкинувшись у протилежний бік, і міцно тримав мене за ногу, наче мстив за те, що ми змусили його на шаленій швидкості мчати з гори по камінню та вибоїнах.

Прибіг Ілько, заходився виручати мене з біди. Але в нього нічого не виходило. Кожен його рух викликав у моїй нозі нестерпний біль.

— Та покрути ж педаль! — загорлав я, почуваючи, що скоро ще й завию від болю.

Ілько розгублено пояснив:

— Педаль заклинцювало… Зігнуло й заклинцювало, і тепер — ні туди ні сюди…

Ілько знову заходився вовтузитись біля мого пальця та біля велосипеда, але так невправно і незграбно, що я далі вже не втерпів і закричав од болю.

На наше щастя, від моря ішов чоловік. Ілько почав гукати та махати руками:

— Ей, дядьку! Ідіть швидше сюди!..

Високий, з могутніми плечима і гарними чорними вусами чоловік неквапливо підійшов до нас, поклав на землю піджака, якого ніс на руці, і густим дужим басом запитав:

— Що сталося, хлоп'ята?

Я мовчав, тільки схлипував, розмазуючи сльози по щоках брудними кулаками. А Ілько відповів невиразно:

— Та ось… він їхав, а воно…

Мабуть, я таки здавався дуже смішним, бо чоловік раптом голосно й розкотисто зареготав:

— Оце так велосипедисти!.. Оце так спортсмени!.. Звісно ж, з гори з'їжджали?

— Та… не високо… — промимрив Ілько.

— Авжеж! Хіба це для нас гора? Так собі, нікчемна гірка!.. То що, кажеш, в сильце попався? Ану давай будемо виручати…

Мені не видно було, що він робить, але я раптом відчув, що вже звільнився з полону. Сів і почав терти свій палець, що аж посинів та занімів від болю.

— Педаль ви, хлопці, здорово зігнули, — сказав чоловік. — Доведеться вашого коня в майстерню здавати. Ну, а палець як?.. Нічого, заживе… Тебе як звуть? — звернувся він до мене.

— Левко.

— А тебе?

— А мене — Ілько… ми в одному класі.

— Либонь, товаришуєте?

— Ага… А вас як звуть? — сміливо спитав Ілько. — А мене звуть Власом Микитовичем.

— Спасибі, дядю Власе. А то хтозна, що й робили б.

— Буває… — сказав Влас Микитович і усміхнувсь у свої гарні вуса. — Може, колись і ви мені в пригоді станете. Я бачу, ви хлопці хвацькі!

Він узяв піджак із землі, знову перекинув його через руку і попрощався:

— Ну, бувайте… мені пора.

Він пішов. А ми з Ільком разом кинулись до велосипеда, щоб подивитись, що ж нам з ним робити. Нести в майстерню, як порадив дядя Влас?

Але де взяти грошей на ремонт? Тих, що лишились, не вистачить. Та й як нести, коли велосипеда щойно куплено?

— Що ж його придумати, Ілько? — запитав я в розпачі.

— А знаєш що? Давай самі відремонтуємо. Подумаєш, велике діло — виправити педаль! То якби всередині щось зіпсувалось, в механізмові, тоді хочеш не хочеш неси в майстерню. А це ж — зверху, все видно…

Ця порада мені сподобалась.