Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Багато з того, чим тато лякав, мене зовсім не лякало, а, навпаки, навіть приваблювало. Але я сидів, поклавши руки на коліна, з скорботним обличчям і удавав, що всі його слова падають мені просто на серце. А сам тим часом чекав, коли він уже мене відпустить.

Мої муки скінчились, коли татко повністю висловився за добре навчання та зразкову поведінку і проти неуцтва та байдикування.

— Ти все втямив, що я тобі оце казав? — спитав він.

— Угу, — сумирно сказав я.

— Отож і не забувай, — задоволено порадив татко.

Звісно ж, я одразу про це забув, як тільки опинився у своїй кімнаті, і взявся за «Каменярів». Вчив я вірш наполегливо й жадібно. І невдовзі переконався, що вже знаю його. Отже, якщо дуже-дуже захочеш щось зробити, то неодмінно зробиш!..

І коли на перший же урок прийшла Марія Степанівна, я, хвилюючись, підняв руку.

— Чого тобі, Лебідь? — суворо глянула вона на мене.

— Маріє Степанівно, спитайте мене «Каменярі».

Вона вирішила, що я хочу щось утнути, і сердито сказала:

— Сиди і не пустуй. У тебе по «Каменярах» двійка.

Але я знову попросив дозволу прочитати вірш. Ні, зовсім не для того, щоб виправити двійку. У мене їх було чимало. І ще одна якась там двійка мене не бентежила. Я хотів, щоб послухали, як я читаю. А читаю я, як мені здавалось, майже так само, як Євграф Євграфович.

Нарешті учителька зрозуміла, що я прошусь не заради пустощів, і дозволила:

— Прочитай.

Я вийшов до столу, повернувся обличчям до класу і прочитав, жодного разу не збившись. Мабуть, я читав справді непогано, бо увесь клас затих, а Марія Степанівна дивилась на мене трохи розгублено і здивовано. Коли скінчив, вона сказала сухо:

— Тобі можна було б навіть п'ятірку поставити. Але ставлю поки що четвірку. Подивимось, що далі буде…

Мені стало сумно після цих слів. Не тому, що четвірка, а не п'ятірка, а просто сумно. І — якось холодно в грудях. Наче мене хтось образив чи сказав про мене щось зневажливе. І навіщо я напросився на оце читання? Кому воно потрібне?..

І з мого язика зірвалось:

— Можете й двійку залишити, мені все одно.

— Ну от! — спалахнула Марія Степанівна. — Я так і знала, що ти якогось коника викинеш. Отут ти увесь.

Вона вела урок, а я її зовсім не слухав. Мені навіть не хотілось на неї дивитись. І ні на кого не хотілось дивитись…

А перед двома останніми уроками я побився з Ільком… Подумати тільки, з ким побився: з своїм найкращим другом Ільком!..

Сталося це так. Він чергував по класу. Ждали Євграфа Євграфовича. Але то так тільки говориться, що ждали. Насправді ж таке витівали, що в класі аж курява хмарою стояла. Хлопці перестибували через парти. Перекинули комусь чорнильницю. Дівчата верещали. А Ілько просунув свою руду, аж червону, голову в двері і виглядав у порожньому коридорі директора.

Раптом він вигукнув:

— Географ Географович іде! По місцях!..

Всі миттю кинулися до своїх парт, загуркотіли кришками, зашелестіли сторінками книг, замовкли. Тільки курява ще сірим серпанком пливла в повітрі.

Ілько зареготав, безмірно радий, що обдурив і налякав усіх. Потім поважно, випнувши живіт і груди, підійшов до столу, сів на вчительський стілець і, наслідуючи Євграфа Євграфовича (а в нього це добре виходило, він взагалі умів перекривляти людей), сказав:

— Сьогодні ми з вами поговоримо про Сіцілію. Левко Лебідь, прошу до карти.

У моєму серці ще не вляглося кривдне почуття після сутички з Марією Степанівною. А тут ще й цей на нервах грає. Он увесь клас регоче!

Я підійшов до Ілька і, відчуваючи, як у мене смикаються губи, процідив:

— Перестань дурня корчити… І не смій більше називати нашого директора Географом Географовичем!

Ілько здивувався:

— Тю на нього!.. Ти що, блекоти об'ївся?

— А я кажу, не смій!.. — ступив я загрозливо до Ілька.

— Та йди ти!.. — він штовхнув мене ліктем у живіт. — Влюбився ти в того Географа Географовича, чи що?.. Чи, може, після розмови в учительській?..

Але я не дав йому докінчити. Схопив за груди і смикнув до себе так, що ґудзик на сорочці відірвався.

Ілько довго не роздумував. Кинувся на мене. Ми зчепились і покотилися по підлозі. Дівчата знову заверещали. А хлопці почали нас розбороняти. Одні тягли Ілька, інші — мене.

Ніхто й не помітив, як до класу тихо зайшов Євграф Євграфович. Але ось хтось шмигнув на своє місце, змовк… Потім ще хтось, і ще… Тільки ми з Ільком ще борюкались, не бажаючи поступитись одне перед одним. В тиші, що залягла, чулось тільки наше сопіння та стогін. Але ось уже й до нашої свідомості дійшло, що в класі щось змінилося. Ми водночас побачили Євграфа Євграфовича і розчепили руки.