Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Ось і зараз вона притулила долоню до мого лоба і сказала:

— Ніби є жар… На ось градусник і полеж п'ять хвилин. Одвернувшись, я натер пальцем на градуснику тридцять шість і шість десятих і поклав його в кишеню.

Коли спішиш, то й п'ять хвилин здаються тобі вічністю. Але ось, нарешті, й вони минули. Я показав градусник мамі. Вона здивовано знизила плечима:

— Хм?.. Температура нормальна… Однак випий ось цей порошечок, а в школі поїж гарненько.

Я одразу ж його проковтнув, запив водою, взяв у мами гроші і побіг з хати.

Під яскравим ранковим сонцем, під зовсім чистим, без жодної хмаринки небом від берега і до молочно-синьої смужки небосхилу гойдалося море. Гналися одна за одною високі хвилі. Вода була в одному місці темна, в другому — сіро-зелена, а в третьому — чорно-синя. Коли по ній пробігав дужий і пружний вітер, вона швидко міняла свої кольори. Схоже було, ніби поверхня води знизу, з самих морських глибин, освітлюється різнобарвними вогнями.

Бувають шторми з чорним низьким небом, з важкими кошлатими хмарами, з густими й холодними дощами. Тоді море — темне, люте і неприступне.

А це був сонячний шторм. Сонячний і іскристий. Вода манила до себе. Хотілося роздягтись і кинутись в оту веселу, дзвінку водоверть.

Водночас два предмети привернули мою увагу.

Перший — то парусник, що йшов з моря. Я впізнав парусно-моторну шхуну «Зоря», вона часто погойдувалась у бухті на якорі або на тросах біля причалу. Але зараз цей парусник, немов велетенський птах з білими крилами, стрімко мчав до берега. Вітер і хвилі гойдали його, клали на обидва борти, він занурювався носом глибоко у воду, провалювався серед хвиль так, що було видно лише вершечок клівера, а згодом знову вискакував на гребінь хвилі і линув-линув на всіх парусах…

Друге, що привернуло мою увагу, був собака. Великий каштановий собака з красивим пухнастим хвостом. Він стояв на причалі і безвідривно дивився у море, на парусник.

У нашому невеличкому місті, що розкинулося на схилі прибережних гір, я знав майже кожен двір і знав, у кого який собака. Але цього красеня я бачив уперше. Чий він такий? І чому без хазяїна? І чому так уважно стежить за цим самим парусником?

Тут така велика хвиля вдарила в причал, що, відкочуючись, мало не змила в море й собаку. Я злякався за нього й накричав:

— Тікай, дурний!

Але собака тільки оглянувся на мій голос, стріпнув своєю густою, ніби аж трохи присмаленою, шерстю і знову спрямував свій погляд у море, жалібно і нетерпляче повискуючи.

Парусник наближався, і собака виявляв дедалі більший неспокій, підступав ближче до моря.

«Змиє ж дурня!» — знову подумав я з острахом і крикнув:

— Геть звідси!

Але й це не вплинуло на собаку.

Тоді я остаточно переконався, що він жде парусника. Це дуже зацікавило мене, і мої очі вже не стільки дивилися на розбурхане море, як стежили за собакою та за парусником. Вже і в школу було пора, але не міг же я піти, не дізнавшись, чим все це закінчиться!

І раптом сталося те, чого я боявся.

Величезна пінява хвиля несподівано з громовим гуркотом ударила об причал, здійнялась високо вгору, розсипалася десь аж під небом густими бризками, в яких заграли всі кольори веселки, важко осіла і покотилася назад у море.

А коли хвилі не стало, то я побачив, що на причалі не стало й собаки.

Я стривожено зиркав туди й сюди по березі, гадаючи, що собака, може, просто упав з причалу, збитий хвилею, або відбіг. Але берег був порожній, пустельний і лише іскрився химерною рухливою мережкою шумовиння.

Напружуючи зір, я почав вглядатися в море, ближче до берега.

І тут серед хвиль, що гарцювали, як навіжеиі, побачив собаку. Високо піднявши голову, він бив передніми лапами по воді, намагаючись дістатись берега, скавучав, благав допомогти.

Ось хвиля накрила собаку з головою, і його зовсім не стало видно. Я подумав, що він уже захлинувся водою, пішов на дно. Але голова з'явилася знову. І знову собака одчайдушно бив лапами по воді.

Було цілком ясно, що на берег йому не вибратись. Тільки він просунеться вперед на якийсь метр чи два, як нова хвиля знову відкидає його назад…

Я більше не роздумував. Швидко роздягся і кинувся у воду.

Плисти було важко. Зустрічні хвилі заливали обличчя, накривали мене з головою. З високого причалу собаку було добре видно, а тут, серед хвиль, я увесь час губив його з очей.

Повільно, дуже повільно, але відстань між нами скорочується. Лишилося метрів з п'ять… зо три метри… метр… Я вже бачу очі собаки, в них — невимовний страх і вдячність.