Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Потерпи, потерпи трохи… Розумію, що болить.

Слідом за нами в машину вскочив і Прибій, вмостився поруч зі мною на сидінні.

Дядя Влас посміхнувся:

— Тепер він уже від тебе не відстане. Тямуща тварина. Все розуміє, тільки сказати не може.

Чим ближче ми під'їжджали до дому, тим більший неспокій мене охоплював.

— Буде мені дома… — сказав я.

— За що?

— За все… І за те, що в школу не пішов, і за…

— Заспокойся. Я сам розкажу, як було. Я ж усе бачив.

Біля двору я попросив дядю Власа:

— Відпустіть машину. Тут уже я сам дійду. Він по-змовницькому посміхнувся на мої слова.

Гаразд…

Мені самому себе не видно було, і я не знав, який у мене вигляд. Але моя мама, коли побачила мене на порозі, то аж назад поточилася.

— Левко!.. Левчику!.. Що з тобою?.. — вигукнула вона таким голосом, що мені стало страшніше, ніж тоді, коли я тонув.

— Добрий день, — пробасив дядя Влас. — Не хвилюйтесь, прошу вас. Уже все гаразд.

— Хто ви?.. Що трапилось, ради бога?..

— Я шкіпер з моторно-парусного судна «Зоря», Влас Микитович Приходько… Левкові треба трохи полежати. А я тим часом викличу лікаря про всяк випадок. У вас телефон є?

— А це що таке?! — закричала мама, побачивши, як у відчинені двері слідом за нами увійшов і Прибій.

— Це мій собака, — пояснив дядя Влас. — Не бійтесь, він — кімнатний і нікого не чіпає. Прибій, ляж отут і лежи.

Прибій покірно ліг біля дверей, поклав голову на лапи. Мама одразу ж забула про собаку і весь час повторювала, заламуючи руки:

— Ох, господи!.. Ох, гріх тяжкий з цією дитиною!..

Мені постелили. Зціплюючи зуби, щоб не ойкнути, я роздягся і ліг. Тим часом чув, як. мама вже дзвонила таткові:

— Їдь швидше додому. Тут Левка нашого якийсь Влас Микитович, шкіпер, привів… Лежить… Лікаря викликали.

Лікар прибув швидко. Це був рухливий і веселий чоловік у чорних круглих окулярах, крізь які поблискували жваві, уважні і розумні очі.

— На що скаржитесь, молодий чоловіче?

— Бік болить. Дихати важко, — сказав я.

Він мацав мій бік холодними пальцями, наказував дихати, не дихати, зігнутись, розігнутись, підтягти коліна, розправити коліна і, нарешті, сказав мамі:

— Ну що ж, доведеться вашому парубкові з тиждень полежати. Ти щасливо відбувся, ребра цілі… Зробимо тугу пов'язку. Хай полежить трохи. Минеться.

— А які ліки? — спитала мама. — У мене ось пірамідон, стрептоцид, сульфазол…

Я певен, що коли б лікар хоч на мить завагався, вона б дала мені їх усі разом. Але лікар твердо й категорично сказав:

— Вся оця колекція тут ні до чого. Ось рецепт… Зловживати ліками не варто. Організм молодий, сам себе вилікує.

Не встиг поїхати лікар, як приїхав татко. Він дуже схвилювався, побачивши мене забинтованого. Але коли дядя Влас і йому розказав, у чім річ, то, на мою велику радість, навіть розвеселився:

— Отож Прибоя рятував та й сам у прибій попав? Ну що ж, надалі будеш розумніший.

Дяді Власу він щиро подякував за мій порятунок і тут же сказав мамі:

— Все добре, що добре кінчається… Приготуй нам пообідати. Як ви, Власе Микитовичу?

— Я тільки з моря і справді голодний, — просто, без зайвих припрохувань сказав дядя Влас.

— От і гаразд, — весело промовив тато. — Ми з вами по-морському й чарчину перехилимо. За здоров'я Левка… От капосне хлоп'я, в море кинулось! Добре, що так обійшлося!

— Тобі аби випити, — з докором сказала мама, але одразу ж почала збирати на стіл.

А за обідом між татом і дядею Власом відбулася розмова, яка потім вплинула на все моє дальше життя.

— У вас велика сім'я? — запитав дядя Влас.

— Троє: я, жінка та оцей розбишака.

— Та ні, чого ж… Хлопець гарний.

— А у вас? — запитав татко.

Дядя Влас посміхнувся невесело:

— Була дружина, був синок… Обоє загинули під час евакуації. Пароплав їхній німецькі літаки розбомбили.

— І що ж, ви так і не одружились?

— Так і не одружився… Моряк я. Сьогодні — тут, а завтра — там. Ніяк собі місця не нагрію. І гнізда постійного не маю.

— А де ж ви живете зараз?

— Знайшов тут куток, але не дуже зручний… Тісно. Я хоч і не часто буваю дома, але однак…

— То візьміть у нас одну кімнату, — запропонував тато. — Що ти на це? — звернувся він до мами.

— Я не проти, — відповіла мама, вона вже трохи заспокоїлась. — У нас хата велика, місце є.

— А може ж, це вам тільки зайвий клопіт? — заперечив дядя Влас.

— Який же тут клопіт? — здивувався тато. — Навпаки, веселіше буде. Сьогодні ж і перебирайтесь.