Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Тепер він уже не пан, а товариш Зайднер, — посміхнувся чоловік. — Живе у Східній Німеччині. Це він і допоміг нам зустрітися з тобою. Читати не забув?

— Ні.

Чоловік взяв зі столу газету.

— Ну, то бери читай ось цього листа. Бачиш, хто його підписав?

— Татко і мама! — вирвалося у хлопчика.

Жадібними очима ковтав Юра рядок за рядком, забувши про все. У нього було таке відчуття, немовби оці чотири роки він прожив у жахливому сні і тепер прокидається. Ніби навіть і не жив, а увесь час крутився у шаленому вихорі якогось нескінченного чорного сальто.

Юра вже дочитав листа, але все ще не міг відірвати від нього очей. Він плакав, губи його шепотіли: «Татку любий, мамуся моя рідна». А сивий чоловік мовчки стежив за ним збоку, і очі його теж блищали слізьми.

— А тепер давай домовимось, Юро, — сказав він на прощання. — Янчук, звичайно, знає, що ми запросили тебе сюди, питатиме, навіщо. Особливо не розказуй поки що. Скажи, що питали, хто ти і звідки. Про газету, про цього листа — ні слова. Йому цього не треба знати. Друзям своїм, Петі і Марті, можеш сказати. Вони ж у тебе справжні друзі?

— Я їм вірю, як собі, — сказав Юра.

— Ну от, їм сказати можна. Потерпи ще трохи, і ти повернешся додому. З ними буде важче. Але й вони повернуться, настане час. Поки що живіть, як жили. Виступайте. Зрозумів?

— Зрозумів. Усе зрозумів, — сказав Юра палко. — Тільки швидше б додому! Тільки швидше б!

— Будеш дома, Юро. Про тебе є кому потурбуватися.

Владислав Янчук не помилився. Оголошення в газеті привело до його вагончика десятки безробітних артистів. Вони пропонували свої послуги не з гідністю людей, які знають собі ціну. Вони заглядали в очі Янчукові з благанням і рабською покорою і говорили, що ладні працювати в нього в цирку за будь-яку плату, аби тільки він узяв. Янчук користався з цього, висуваючи найвигідніші умови для себе і найневигідніші для них.

— Плата потім, після першої вистави, — кожного попереджав він. — Подивлюсь, хто з вас на що здатний.

Робітники швидко поставили шапіто, заправили арену, і на ній безробітні артисти один за одним, група за групою, показували Янчукові свою майстерність. Люди давно не виступали, не тренувались, до того ж голодні. Їм було важко. Але кожен хотів сподобатись хазяїнові цирку. Далеко не всім щастило цього добитись.

Юра бачив, як артисти благали слізно:

— Пане Янчук, дайте мені кілька днів потренуватись, і ви самі переконаєтесь, який у мене ефектний номер.

Янчук був невблаганний. Він не бажав чекати кілька днів. Йому треба негайно давати виставу. Йому потрібні гроші. Він відповідав:

— Ото потренуйтесь, а через кілька днів і прийдіть.

І тоді невдаха-артист ішов геть, згорблений, пригнічений. А на його місці вже викручувався, вигинався, стрибав, перекидався інший, докладаючи всіх сил, аби тільки цей всевладний пан Янчук сказав: «Беру».

Добре йшли справи у Янчука!

Одне тільки непокоїло його останнім часом: навіщо Юру викликали у комісію по репатріації? Невже дізнались про його існування? Але як могли дізнатись? Це ж не доросла людина, прізвище якої можна знайти у списках переміщених осіб, а дитина без роду і звання. Звідки ж їм стало відомо, що є такий у Кобурзі? Адже навіть на афішах ніколи не було його прізвища чи імені! Просто була група «Троє дияволят».

Янчук розпитував у Юри, що від нього хотіли. Але хлопець сказав тільки те, що Янчук і без нього міг знати: виясняли, хто і звідки.

Але ж для чогось виясняли! Цим вони не обмежаться!

Піти б самому в комісію по репатріації та розпитати, в чім річ, так страшно. А раптом і за нього візьмуться. А це вже потягне за собою неабиякі ускладнення!

Ні, Янчук не такий дурний, щоб його можна було обкрутити навколо пальця. Він не буде сидіти в цьому місті та чекати, поки стрясеться щось небажане. Дасть кілька вистав і поїде на гастролі. Сьогодні тут, завтра — там. Хай шукають!

— Троє дияволят! Повітряний політ! — голосно вигукнув ведучий програму.

Юра, Петя і Марта вибігли на манеж. Як і завжди, всі в чорному трико, з ріжками і хвостиками. Хвилину-дві вони стрибають, перекидаються, крутяться на арені, а потім їх наче вітром понесло вгору, під купол цирку. Не втрачаючи шаленого темпу, взятого ще на манежі, загойдались на трапеціях, полетіли туди й сюди, крутячись у повітрі.

Працювали всі троє як ніколи. Юра вже розказав друзям про свою розмову з сивим чоловіком, і тепер у кожного з них ніби справді виросли крила, які, мов легких птахів, тримали їх у повітрі.