Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Я вже й інше слово чув, Марто, — каже він їй. — Там, у таборі, росіяни називали мене хорошим словом «товариш».

— Авжеж, у нас всі дорослі кажуть одне одному «товариш», — підтвердив Юра.

— Вас зовсім випустили? — допитувалась Марта.

— Зовсім, Марто. У всякому разі, я зроблю все, щоб більше туди не потрапити. А що пан Янчук? Хто він тепер?

— Він зайняв ваше місце. Ми їздили по різних містах. А кінець війни застав нас оце тут. Пан Янчук — хазяїн цирку.

— Ясно, — кивнув головою Зайднер. — Тільки не зрозуміло, чому він в американську комендатуру ходив. Я зовсім випадково натрапив на нього. Ішов за ним. Ось так і вас знайшов.

— А де ж ви будете жити, пане Зайднер?

— Жити? — перепитав він задумливо. — Мені сьогодні сказали, що треба так жити, щоб мене більше не били. От я й житиму там, де мене не битимуть. Туди подамся, у східну зону.

Досі цей намір лише невиразно бентежив його. Тепер він зрозумів, що тільки так і буде: він перейде з американської зони окупації в радянську. Досить, уже доволі надивився, натерпівся! З нього досить!

— Я про вас не забуду, любі мої. Все, що зможу, зроблю, щоб вирвати вас з лап цього звіра, щоб ви повернулись додому.

— Невже це коли-небудь може статися! — вихопилось у Юри.

— Тепер може, діти. І не тільки може, а це — буде. Я вірю. Правда перемагає Кривду.

Марта схаменулась:

— Ви ж, мабуть, голодні, пане Зайднер. У вас, певно, і грошей немає!

— Атож, голодний. І грошей немає. Навіть на сигарети, — зніяковіло відповів Зайднер.

— Я миттю, — сказав Юра і побіг до вагончика.

Але швидко він повернувся, захеканий і стривожений.

— Кріт шукає нас. Біля вагончиків ходить.

— Він бачив тебе? — захвилювався Зайднер.

— Ні, я не добіг. Повернувся.

— Негайно йдіть до себе, — наказав Зайднер. — І — ні слова. Щоб у нього не було ніякої підозри.

— Ми знаємо, розуміємо, пане Зайднер.

Юра витяг з кишені всі свої гроші.

— Ось візьміть. Це ми для вас берегли. Зайднер обняв їх, схвильований і розчулений.

— Ідіть, діти. Ідіть, любі мої. Я не забуду про вас. Вони пішли до вагончиків.

А він швидко зник у протилежному напрямку.

Навіть тоді, як прийшли американські війська, Владислав Янчук не почував себе твердо на землі. А що як і американці такі, як і росіяни? Що як почнуть допитуватись: хто ти, що? То була б катастрофа. Його могли б повернути в радянську зону і передати в руки радянських воєнних властей.

Та цього не сталося. Американці трималися на чужій землі, як у себе вдома, але ніяких викликів, допитів не було. Навіть більше, окупанти дозволяли відкривати магазини, майстерні, підприємства, кіно, театри. Янчука ніхто не викликав, не турбував. І Владислав Янчук сам вирішив іти в комендатуру. Правда, він дещо вагався. Ще холонуло в грудях від остраху — бува сам залізеш у петлю. Але Янчук звик ризикувати.

Його прийняв огрядний, товстощокий комендант.

Янчук заговорив обережно, намацуючи, як би доступитися до серця пана коменданта. Він сказав, що хоч ніколи й не ув'язувався ні в політику, ні у війну, але немало постраждав від війни. У нього, бачте, був цирк, а тепер його не стало. А тим часом цирк і для панів американців був би доброю розвагою.

Комендант зацікавився.

— О, цирк! Ол-райт! Нам потрібен у місті цирк!

— Отож дозвольте мені його відкрити, — розплився у посмішці Янчук.

— Що вам для цього потрібно? — запитав комендант.

— Лише ваш дозвіл. Лише дозвіл, пане комендант.

Той підняв густі брови.

— І більше нічого?

— Більше нічого.

— То я вам дозволяю. Відкривайте свій цирк.

Янчук зам'явся.

— Але ж, документ який-небудь.

— Документ? — здивувався комендант. — Моє слово і є документ. Чи ви, може, думаєте, що ми сюди ненадовго, тільки погостювати прийшли!

— Що ви? Що ви? — схаменувся Янчук. — Навпаки, я дуже радий. Я щасливий! Боже мій!

Він говорив щиро. І ця щирість була написана на його обличчі. Комендант не міг її не помітити. Тому він знову став поблажливий і добрий.

— Дозволяю цирк. І чим швидше, тим краще.

Ось тоді Янчук і вибіг з комендатури, не чуючи під собою землі. Він ішов, сповнений райдужних думок і надій. Так ось аж коли, нарешті, свого добився! Тепер уже йому ніщо не загрожує. Вороття до минулого немає. Недарма ж комендант сказав, що американці сюди не в гості прийшли. Отже, починай, пане Янчук!

Владислав Янчук — не з тих людей, які уміють тільки мріяти. Він — людина справи. І тому одразу ж, як тільки зайшов у вагончик, сів до столу і почав записувати, що необхідно зробити І придбати для відкриття цирку. Перш за все треба дати оголошення в газету про те, що він набирає робітників і артистів усіх жанрів. Не прийдуть, а прибіжать. У місті безробітних — хоч греблю гати!