Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

І ось зараз він з цікавістю переглядав радянські газети.

Раптом Зайднера аж підкинуло. Він уп'явся очима у відкритий лист Сергія та Валентини Любченків… Та це ж про Юру і Петю. Він уже радився з директором цирку, з своїми новими друзями-артистами, як виручити їх з біди, як повернути додому. Так ось як вони опинились у фашистській Німеччині. Янчук просто втік, захопивши з собою дітей. Скористався з повітряного нальоту!..

Генріх Зайднер не став пити ранкового чаю. Він схопився з ліжка, швидко одягся і вибіг на вулицю. За півгодини був у кабінеті директора цирку.

— Що з вами, товаришу Зайднер? — запитав той, побачивши у дверях вкрай збудженого артиста. — Ви захворіли?

— Ні, я цілком здоровий, — відповів Зайднер. — Але я прошу дати мені триденну відпустку. Мені конче треба побувати у радянського повпреда.

Директор цирку округлив очі:

— Вам? У повпреда? Чи не збираєтесь ви залишити циркову арену та податися на політичну?

— Такого наміру я не маю. Але допомогти хорошим людям треба. Тільки я можу це зробити. Тільки я знаю, де хлопчики!

— Це вже щось від детективу, — пробубонів директор цирку. — Які хлопчики? Ви щось забалакуєтесь, товаришу Зайднер. Чи, може, це ваш черговий жарт? То ми з вами — не на манежі.

— Це ж ті самі, що я вам про них розказував. Ось Юрині батьки листа до газети написали. Послухайте.

Директор цирку не знав російської мови, і Зайднер змушений був перекласти листа дослівно на німецьку. Директор був вражений і схвильований.

— Авжеж, вам неодмінно треба їхати, — сказав він. — І негайно ж. Хоч зараз. Безсумнівно, радянський повпред зв'яжеться з комітетом по репатріації. Хлопців повинні повернути до дому. Бажаю вам успіху, товаришу Зайднер.

Світлий просторий кабінет з білими шторами на високих вікнах. Великий горіховий письмовий стіл з дебелими різьбленими ніжками. Перед столом два м'яких крісла. В одному з них сидить Юра. Власне, не сидить, а увесь час совається. Він не може сидіти спокійно. Та й хто б усидів! Адже йому й не снилось і не гадалось, що його можуть покликати на таку розмову.

За столом привітний чоловік з густим сивим чубом і маленькими вусиками. Він веде розмову неквапно, спокійно.

— Ти знаєш, хто ти і звідки?

— Знаю, знаю, — аж задихається Юра. — Я — Юра Любченко. Постійно жив у Києві. Але був у багатьох містах України. З цирком, на гастролях…

— Ти пригадуєш своїх батьків? Не забув, які вони? — питає чоловік.

Хіба ж він може забути ласкаву, ніжну маму, доброго татка, який був для нього не тільки батьком, але й другом! Ось же й фотокарточка в нього є. Дивіться, ось такими вони й лишилися у Юриній пам'яті назавжди!.. Він цю фотокарточку так ховає, що Кріт ніколи про неї не дізнається. Тільки друзям своїм показав, Петі і Марті.

Чоловік довго і уважно розглядає обличчя на фотокарточці. Потім повертає її Юрі.

— Гарні в тебе батьки. Їх як звуть?

— Татка звали Сергієм, а маму — Валентиною, — каже Юра. Обличчя у нього палає, великі карі очі повні сліз. Він ось-ось вибухне тяжким плачем, але стримується. — Вони були чудовими повітряними гімнастами.

— А чому ти кажеш «були», «звали»? — питає сивий чоловік. — Хіба ти певен, що їх уже немає серед живих?

— Я не знаю, — каже Юра. — Тоді дуже бомбили фашистські літаки, стріляли з кулеметів… Це було на якійсь станції. Але на якій саме, я не пригадую.

Чоловік встає з-за столу і починає ходити по кімнаті, заклавши руки за спину.

— Це було на станції Берегова, — тихо каже він, ніби сам до себе, і раптом зупиняється проти Юри. — А ти хотів би повернутись додому, на Батьківщину?

Юрині нерви не витримують. Він схоплюється з крісла, підбігає до чоловіка, хапає його за руки.

— Зробіть. Поверніть мене додому! Я не хочу тут бути, поверніть. І мене, і Петю, і Марту. Пан Янчук знущається над нами. Він б'є нас.

Тепер уже Юра плаче, як маленька дитина. Рясні сльози котяться по його щоках.

— Заспокойся, Юро, — лагідно втішає сивий чоловік і обнімає хлопця за плечі. — Ти вже не маленький і повинен триматися твердо. Хочу тобі сказати, що твої батьки живі. І вони розшукують тебе.

— Де вони? Де? — вигукує Юра, тремтячи всім тілом.

— Вони в Києві. Живі й здорові. Нам відомо вже і про них, і про тебе, і про твоїх друзів, Петю та Марту. Про Янчука — теж.

Він довго мовчав, зупинившись проти вікна і дивлячись на вулицю. Потім заговорив:

— У тебе є ще один щирий друг. Це — Генріх Зайднер. Знаєш такого?

— Пан Зайднер! — вигукнув Юра. — Де він зараз? Що з ним? Ми тільки раз зустрілися, як він вийшов з табору.