Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Він почав складати оголошення. З задоволенням написав останню фразу: «Звертайтесь до директора цирку пана Янчука». Як це добре звучить: директор цирку! І директор, і хазяїн!

Янчук повернув вимикач, ліг. Завжди до нього швидко приходив міцний сон. Але сьогодні лише легка дрімота затуманила мозок. Він прокинувся невідомо від чого. Йому здалося, що біля сусіднього вагончика відбувається якась метушня.

Полежав ще трохи, дослухаючись, підвівся, накинув на себе піжаму і вийшов надвір. Сусідній вагончик був темний. Але двері чомусь напіввідчинені. Якась неясна тривога охопила Янчука. Він кинувся у вагончик. Порожньо. Нікого немає. Невже втекли? Втекли саме тоді, як у нього так блискуче налагоджуються справи!

Ще не вірячи тому, що сталося, Янчук почав шастати по всіх куточках. Він стискав кулаки, скреготів зубами і шепотів прокльони. Потім вискочив надвір і почав ходити туди й сюди біля вагончиків, роздумуючи, що йому робити далі. А що ж робити! Завтра вранці він заявить у поліцію. Знайдуть!

Але несподівано всі троє з'явились перед Янчукові очі. В першу мить він навіть розгубився, не знав, що їм сказати. До нього невинним голосом обізвався Юра:

— А ми до річки ходили, пане Янчук. Там так гарно!

— До річки? — все ще не вірячи очам, поглядав він то на того, то на того. — А чого це вам серед ночі заманулось до річки?..

— Там гарно, — повторила Марта Юрині слова. — А ще ж не пізно.

Янчук щось поміркував. Далі сказав напутно:

— Зараз небезпечно вночі ходити. Може забрати патруль. До нього знову повернувся гарний настрій, і він сказав:

— Незабаром усе це закінчиться. Ми знову поставимо шапіто і почнемо виступати. Уже є дозвіл. Чуєте, поросята? Пан комендант дозволив відкрити цирк. Ми поставимо його на найвиднішому місці. Наш цирк збиратиме тисячі людей. Вам зроблю найкращу афішу. Ви чуєте, що я кажу?

— Чуємо, пане Янчук, — озвався Юра таким голосом, наче й він радів з того, що намалював Кріт.

— Ото ж то й є. А тепер до вагончика. Спати!

Восени 1945 року в одній центральній радянській газеті з'явився відкритий лист, під яким стояли два підписи: «Сергій і Валентина Любченки». В листі говорилося:

«Дорогі товариші!

Ще на початку війни ми загубили свого сина Юру і досі не можемо його розшукати».

Далі йшлося, за яких обставин Любченки загубили сина. Лист закінчувався словами:

«Звертаємось до всіх, кому потрапить в руки ця газета: якщо Вам доводилося зустрічати нашого синочка Юру, то повідомте. Тоді, в 1941 році, йому було десять років, а зараз уже чотирнадцять.

А може й ти, любий наш Юрасику, натрапиш на цього листа, то озовися! Твій татко і мама шукають тебе. Ми живемо у Києві по вулиці Придніпровській, 12, працюємо, як і раніше, в цирку.

Уклінно звертаємось до всіх-всіх: допоможіть нам розшукати нашого синочка Юру!»

Генріх Зайднер прокинувся о восьмій годині ранку. Крізь нещільно затягнуті штори в його невеличку кімнатку пробивалися веселі промені сонця. Він не любив ніжитись у ліжку. Але сьогодні вирішив трохи полежати та почитати куплені звечора газети.

В житті Зайднера сталися великі зміни.

Він благополучно перейшов демаркаційну лінію, яка на перших порах після закінчення війни не дуже й охоронялась, і опинився в східній зоні.

До якого б міста він не потрапив, скрізь бачив, як відбудовуються заводи і фабрики, як зводять нові і ремонтують старі будинки, як насаджують молоді сквери і парки. Можна було стати на будь-яку роботу, але він був артист, і тому переїздив з міста до міста, шукаючи, де організовується цирк.

Так дістався Магдебурга. Тут набирали циркових артистів. Працювати на першах Зайднер, звісно, вже не міг. Він став килимовим клоуном. Йому дали маленьку кімнатку, і своїм становищем Зайднер був цілком задоволений.

Та все ж спокою в його серці не було. Те, що йому довелося бачити і пережити за панування фашизму, зробило його уважним не лише до власної долі, а й до всього, що діється в світі. Раніше він стихійно не сприйняв фашистів з їхніми бандитськими порядними і звірячою мораллю. Тепер же стежив за політичними подіями цілком свідомо. Читав газети і звідти брав теми для своїх дошкульних сатиричних реприз.

Зайднер щодня купував не тільки німецькі, але й радянські газети та уважно перечитував їх, проймаючись дедалі більшою симпатією до радянського народу. Мріяв знову потрапити на гастролі до Радянського Союзу і на власні очі побачити те, про що читав у газетах.