Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Ніде нікого. Тільки — я, та вода, та слизький кушир, що немов шупальцями обмацує моє тіло.

Нарешті я біля квітки. Ось вона, біла лілея!

Зараз я простягну руку, потягну квітку до себе, і нічого не лишиться на воді. Тут буде так пусто, ніби ніколи й не існувало цього живого вогника. А біла лілея буде в мене на долоні, я обережно винесу її на берег і…

І тут мене вжалила думка:

«А для кого?»

Так-так, для кого я її винесу на берег? В чиї руки передам оцю пишну, ніжнолисту, живу, трепетну красуню? Чи варто зривати її тільки для того, щоб самому втішатися цією дивовижною вродою?

Ні, вона жде інших рук — молодих, гарячих і дужих. Вона жде, щоб її цілували не мої, а інші губи — полум'яні й трепетні.

Я повернув назад до берега. Кволо, повільно одягнувся і пішов геть, заглиблений у свою самотність.

Зненацька веселий дзвінкий сміх і розмова вивели мене з самозабуття. Йшли двоє — хлопець і дівчина.

— Он наша лілея! — вигукнула дівчина.

— Глянь! Вчора вона ще тільки розпускалася, а сьогодні вже зовсім розквітла, — відповів їй хлопець.

— Зірви її для мене! — знову пролунав дівочий голос. Кущі й дерева ховали мене від очей цих молодих людей, а мені їх було добре видно.

Юнак сильними красивими рухами скинув з себе одяг, лишився тільки в плавках, що підкреслювали, відтіняли його туге бронзове тіло.

Це тіло майнуло в повітрі, сколихнуло воду і легко попливло до квітки.

Хлопець не роздумував, як я, він занурився у воду і зірвав лілею під самий корінь, а потім, хлюпаючись та сміючись, виліз на берег. Дівчина, захоплена красою його тіла, блиском його очей, підбігла до нього, взяла квітку в руки і притиснула її до щоки.

Та хлопець, граючись, знову забрав у своєї коханої білу лілею, відірвав зайве стебло і причепив квітку до дівочих кіс. Лілея закрасувалася, забіліла у волоссі дівчини ще дужче, ніж на воді.

«Це їхня квітка, — подумав я, — і як добре, що я її не зірвав!» Хлопець і дівчина пішли. Я ще довго чув їхню розмову, їхній сміх. На голові у дівчини, мов зоря, ясніла біла лілея. Мені було і сумно, й радісно.

Смуток вливається в груди, як холодний слизький туман.

Смуток заліг у хаті, виглядає з усіх закутків, шелестить драним поруділим папірцем, яким заліплене маленьке, в чотири шибки, вікно. Ользі здається, що він придавив її до цього старого ослінчика, і вона сидить, не може знайти в собі сили, щоб звестися і зробити кілька кроків по давно неметеній глиняній долівці.

Правду кажуть люди: як одна біда йде, то й другу за собою веде. Тільки одержала звістку про загибель на війні чоловіка, як помер синок, Гриша. Кому це треба було, щоб двоє таких нещасть упало на її голову? Чому так тяжко доля покарала її?.. Яка людина здатна витримати подвійне горе?..

Це сталося, коли вона була на останньому курсі садівничо-агрономічного інституту. Близькі люди думали, що не витримає молода жінка, теж ляже на смертному одрі… Але витримала, пережила. Тільки густе розкішне волосся геть посріблило те тяжке горе. Хто не гляне, дивується: молода, вродлива жінка, ще майже зовсім дівчина, а голова біла як сніг.

Як закінчила інститут, її запитали: «Куди хочете їхати? Самі вибирайте». Всі розуміли, що в такому горі треба зробити все можливе для неї, щоб хоч чим-небудь і як-небудь скрасити її життя. Може, в неї де є рідня, може, добрі знайомі, що зогріють її теплим словом розваги, коли холодна скорбота і розпач краятимуть серце. Але вона байдуже сказала: «Посилайте куди завгодно, мені однаково…»

Її послали головним агрономом садівницького радгоспу. Їхала туди поїздом, вантажною машиною, кіньми. Дорожні тривоги затамували трохи душевний біль. А як увійшла в оцю хатину, де їй належало жити, та як лишилася сама, то знову серце наче обценьками схопило. Занила, запекла жива ще рана, гарячою кров'ю запломеніла…

Одна!.. Зовсім одна серед незнайомих людей. Вони здоровкаються стримано й допитливо, і жоден з них не знає про її непоправне горе. Хіба їм до неї? Кожному довелося гіркого полиню ковтнути.

Недовго сиділа в хатині. Злякалася своєї самотності. Підвелася і, навіть не поївши, пішла оглядати господарство. Оглядини не принесли їй радості. Величезний радгоспівський сад своїм виглядом міг би викликати смуток і в найбільшого оптиміста. Тут ще недавно проходила ворожа лінія оборони. Лісів поблизу немає, і гітлерівці рубали для окопів та бліндажів дерева. Тільки чорне цурпалля стирчить, немовби дерева підняли вгору руки з розчепіреними пальцями і благають, щоб люди не дали їм зовсім померти.