Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Це неправда… Мені соромно за тебе, Інно. Не твоя, а моя мама хвора, але я їду… Ось дивись, без руки, а — їду. Однією робитиму, що зможу.

І вона простягла перед собою жовтий шкіряний протез, який раніше так сором'язливо ховала від сторонніх очей.

Інна злякано відступила від Марії, притиснулася спиною до стіни, ніздрі її тонкого носа тремтіли. Якимсь чужим, хрипким голосом вона промовила:

— Ти не смієш, не смієш так…

Вона ще намагалася зберегти якусь гідність, давню зверхність над Марією, але це їй не вдавалось. Марія перебила її на півслові.

— Інно, Інно!.. Як же нам після цього дружити з тобою далі?.. — з болем і гіркотою в голосі майже простогнала вона. На очах у неї виступили сльози.

Марія швидко повернулась, пішла. І було ясно, що вже ніколи більше її нога не переступить цього порога. А Інна так і лишилась стояти, притиснувшись до стіни.

Я тримаю у руці тугі колоски і немов відчуваю, як вони з кожною хвилиною стають ще повнішими і ще тугішими — зріють.

Мине кілька днів, і степ виповниться голосами людей та гудінням машин. Почнуться жнива. Настане найрадісніша пора року.

Чесні трудові руки зберуть хліб і разом зріжуть бур'ян. Бур'ян загине, а зерно даватиме нові врожаї. Вічно світитиме над неозорим степом гаряче сонце і вічно колихатимуться на щедрій землі під погожим вітром важкі бронзові колоски.

Петрик прийшов із школи і, втупившись очима в батькове коліно, пробубонів:

— Тату, тебе знову вчителька викликає…

Сидір Потапович повернув голову на товстій червоній шиї й насупився.

— Що ти там накоїв?

Петрик мовчав, зосереджено стежачи за мухою, яка повзла по батьковому коліні.

Ну, чого ж ти мовчиш, як пень? Чи хочеш, щоб я тебе зараз по морді тьопнув?

— Вона мені каже, що я не знаю уроку, а я їй кажу, що вона сама нічого не знає, тоді вона сказала, щоб я вийшов з класу і пішов до директора, а я їй тоді сказав, хай вона сама виходить з класу та йде хоч до директорші, якщо їй треба, а вона тоді…

— Чекай, чекай, що це ти зарядив, як з кулемета: «Я тоді… Вона тоді…»? А урок ти знав?

— Васька Стрючок гірше за мене, і то…

— Що це ще за Стрючок такий?..

— Це ми так дражнимо…

— Так кажеш, що він гірше?

— Гірше…

— А чого ж вона до тебе причепилася?

— Не знаю…

— Це чорт знає, що таке! — загримів Сидір Потапович. — Нервують дитину, смикають батьків, відривають од роботи. Для чого їх тримають у тій школі? За що їм гроші платять?.. Я піду!.. Піду! Тільки вони мене запам'ятають!..

Сидір Потапович був впливовою особою в місті. Петрик це добре знав і тому, задоволений наслідками переговорів з батьком, крутнувся на одній нозі, кинув у куток портфеля і побіг до матері, щоб дала попоїсти.

А Сидір Потапович, сповнений гніву, вийшов із дому й широкими рішучими кроками попростував до трамвая. Він був злий на шофера, який ось уже п'ятий день возиться з його машиною і ніяк відремонтувати не може; на вчителів, які потурбували його персону; на школу, до якої треба було їхати трамваєм; на трамвай, який чомусь довго не підходив; на весь світ.

Нарешті, з-за рогу виринув битком набитий трамвай, і Сидір Потапович вибухнув новим зарядом гніву: «Не можуть вагонів пустити більше, щоб люди не сиділи один у одного на голові!» Зопалу він хотів було вскочити у трамвай через передню площадку, але водій зупинив його:

— Громадянине, прошу через задні двері. Тут входять тільки жінки з дітьми та інваліди.

Сидір Потапович поспішив до задніх дверей, лаючись на ходу:

— Повигадували: задні… передні… Тут хоч і здоровий, то інвалідом станеш!..

Біля задніх дверей було кілька чоловік, але Сидір Потапович, немов корабель воду, розгорнув усіх своїми могутніми грудьми і великим животом і поставив ногу на підніжку.

— Громадянине, — звернувся до нього дідусь з маленькою сивою борідкою і кущуватими бровами, — не порушуйте, будь ласка, порядку. Ви не один. Бачите, люди стоять, чекають…

— А звідки я знаю, чого ви тут стоїте? — загримів Сидір Потапович. — Може, ви просто свіжим повітрям дихаєте!

Він безцеремонно відштовхнув ліктем маленького дідка й зайшов до вагона. Дідок увійшов за ним, докірливо похитуючи головою:

— Погано вас виховали! Не поважаєте старших.

Всередині в Сидора Потаповича наче бомба розірвалася. Він викотив і без того булькаті білі очі, так само, як викочував їх у своїй установі, коли кричав на підлеглих, і його важкий бас, як грім, покотився по всьому вагону: