Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Подумаєш, цяця велика! Тільки й думаю про те, щоб кожній бороді реверанси робити! Ха! Я його не поважаю! Може, мене також не поважають…

— Мабуть, ні за що, — спокійно, не підвищуючи голосу, зауважив дідок.

— Вас є за що! Пристав, як шевська смола, та ще й каркає!..

— А ви все-таки чемніше себе поводьте… Не ображайте людину!.. — заговорили навколо пасажири.

Сидір Потапович згадав, що трамвай — не його установа, змовк, постояв трохи, сопучи, як ковальський міх, і почав пробиратися до виходу…

У школу Сидір Потапович увірвався, як вихор.

— Де вона, та вчителька?..

За столом сиділа молоденька чорнява жінка й переглядала зошити. Вона зустріла Сидора Потаповича здивованим і трохи сполоханим поглядом. Він зрозумів той погляд і став ще хоробрішим.

— Викликали? Що тут у вас сталося, що не можете обійтися без мене?

— Ви батько Петрика? Дуже добре, що, нарешті, прийшли… — сказала вчителька, дізнавшись, з ким має справу.

— Добре? Ви вважаєте, що добре? А я думаю, що погано! Погано ви виховуєте наших дітей, бездари!..

— Але ж ваш Петрик — неможливий хлопчик. Він говорить мені грубості, і ви, як батько, не можете байдуже ставитись до його поведінки.

— А то вже моя справа, що я можу, а чого не можу. Ви ще молода мене вчити, голубонько! От навіть дитині не можете дати ради…

— Мені з вами важко говорити, — стримуючи тремтіння в голосі, промовила вчителька. — Ходімте до директора, може, він краще зуміє вам пояснити.

— Ходімте й до директора! Я не подивлюся, що він директор! Велике цабе! Ха! Подумаєш…

З цими словами Сидір Потапович відчинив двері до директорського кабінету, переступив поріг і з роззявленим ротом остовпів на місці: за столом сидів той самий дідок з борідкою, з яким Сидір Потапович посварився в трамваї.

— Я… про сина… поговорити… — промимрив Сидір Потапович.

— Ні, шановний, поговоримо спочатку про вас, — посміхнувся директор. — А потім і про вашого сина…

Маленька річечка утворила на повороті велике плесо. Тут вода майже не рухалась. Тільки зігнуті всі в один бік довгі стебла латаття свідчили про те, що вода ледь-ледь ворушиться.

Навколо стояла тиша. Ні вітру, ні співу пташини, ні навіть людського голосу, який часом лунає там, де його й не ждеш.

Я сидів на зеленому килимі моріжка біля плеса й дивився у воду. Перед моїми очима, біля ніг, було перекинуте у воді небо з рожевими пухнастими хмаринками, а в ньому — високі кучеряві дуби, стрункі і горді сосни, густі верби. З берега у воду зазирали, мов малі діти, кущі ліщини та верболозу.

Плесо здавалося бездонним, як і саме небо.

На воді лежали широкі темно-зелені листки латаття, а поміж них жовтіли голівки лілей. Ці жовті цяточки чомусь здавалися тут зайвими. Жовтий, якийсь восковий і мертвий колір не пасував до голубого плеса і буйної зелені, що була навколо.

І раптом я побачив серед жовтих одну білу лілею. Вона не стирчала, як її жовті сусідки, а вільно лежала на воді. Її зелені черенці були як добрі ласкаві руки, що обережно й турботливо тримали вінчик білих пелюсток. Кожна пелюсточка була окремо від інших, але всі разом вони утворювали таку дивовижну гармонію форм і фарб, що не можна було відірвати очей. Ця біла лілея була немов ясний вогник серед темної ночі, немов єдина зірочка в синьому небі, немов миле обличчя серед інших байдужих тобі облич.

Я дивився на білу лілею і почував, що з кожною хвилиною вона все дужче хвилює мене і нестримно вабить до себе. Серце гучно й тривожно стукотіло. Кожна жилочка гаряче пульсувала, ніби мені скинули з плечей двадцять років.

«Зірвати, зірвати квітку! — подумав я. — Нехай мої руки відчують її ніжні, як сама молодість, пелюстки. Нехай я притулю до своєї щоки оту холодну і безмірно звабливу красуню…»

Вже одяг мій лежить на березі, а я все глибше заходжу у воду.

Мої ноги заплуталися в густому куширі, в'язнуть у грузькому дні, але я йду…

Вода сягає вже до грудей, до пліч — важче стає рухатися вперед, стеблинки слизького куширю, мов гади, обвивають тіло, хапають мене за ноги, за руки, тягнуть донизу…

Але я йду.

Перед моїми очима — біла лілея, розкішна чарівна квітка, що вільно й невимушено лежить на тихій і теплій воді.

Раптом мої ноги провалюються — тут глибоко. А кушир ще дужче обплутує всього мене, ніби я потрапив у густу сітку.

Може, повернутися? Може, небезпечно отак брести вперед по незнайомому плесу?

Ні, не вернусь! Я йду далі, порушую тиху гладінь води, хоч відчуваю, що по моєму тілу пробігає неприємний морозець.