Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Перспектива вийти в море окрилює кожного моряка.

Той, хто ніколи не переживав гострих і хвилюючих годин боротьби із штормом, хто не бачив, як тоне або горить ворожий корабель від твого снаряда, — той не може зрозуміти радості й піднесення, які переживає моряк перед виходом у море. Розправляються плечі, в грудях росте високе почуття гордості.

Коли відшвартувались, заступник командира корабля обійшов бойові пости. Він розповів, що наш підводний човен торпедував два німецьких транспорти. Ворожі катери скинули глибинні бомби і пошкодили його. Пізніше, коли катери пішли, гадаючи, що потопили човна, він виплив на поверхню, але йти своїм ходом не може.

— Наше завдання — знайти човен і привести його на базу…

Зустрілися з човном другого дня на світанку. Він лежав на воді, як велетенський дельфін.

Команда човна, вишикувавшись на борту, радісно привітала корабель. Потім почалася важка робота з буксируванням.

Боцман Смола стояв на юті [10] Ют — кормова частина палуби. з буксирним кінцем і пильно стежив за командирським містком, ждучи наказу.

— На човні! Приготуйтесь прийняти буксир! — крикнув Журба.

Але море зрадливе. Велетенська кипуча хвиля почала роздуватися, наче її розпирало зсередини, підіймаючи на своєму горбі корабель. Він ліз догори, тоді як човен опускався чимраз нижче. Зараз корабель почне провалюватись у водяну безодню, а човен, підкинутий хвилею, поповзе вгору, і… удар неминучий.

Дзенькнув телеграф, корабель застогнав усім своїм залізним тілом, стрибнув уперед. З ходового містка долинув голос:

— Подати буксир.

Боцман махнув рукою. В повітрі промайнув трос і, розкручуючись, упав на палубу підводного човна. Ще хвилина — і він покірно пішов за кораблем.

О 17-й годині, коли на обрії показалась синя смужка землі, у вахтовому журналі з'явився запис, зроблений рукою командира корабля:

«5 нім. літаків типу «Ю-88» ідуть в атаку. Приймаю бій. Журба».

Опісля, коли боцмана Смолу попросили розповісти про подробиці бою, він відповів:

— Бій як бій. Що в ньому? Не перший і не останній.

Він не розповів про те, як зенітник Попадайко збив фашистський літак, як осколок бомби, що розірвалася біля борту, врізався йому, боцманові, в руку і він стріляв однією рукою, бо Попадайка вибуховою хвилею потім кинуло аж під кормовий місток.

Коли до боцмана підбіг корабельний лікар і крикнув йому: «Ви поранені, боцмане», він не почув цих слів. Йому дуже хотілося збити ще один літак, але очі застилало рожевим туманом і приціл дрижав. Тоді лікар, за обов'язком служби, вдруге запропонував йому свої послуги, і боцман повернув до нього сіре обличчя.

— Що ви говорите, лікарю?

— Рука…

— Ага, рука! — тихо сказав боцман Смола і, бліднучи, опустився на палубу.

Коли лікар почав робити перев'язку, він заскрипів зубами і, непритомніючи, прошепотів:

— Ах… кноп фалрепний…

З вікна госпіталю було видно море. А боцманові більше нічого й не треба. Лежить і весь день очей з нього не зводить.

— Де він тут, наш герой?

Голос, що пролунав у коридорі, належав, безперечно, командирові корабля Журбі. Далі Смола змушений був схопитись рукою за серце. Він почув, як Олеся зауважила:

— Тату, не кричи. Може, йому погано.

Обличчя боцмана, що, мабуть, уперше за його службу на флоті було непоголене, спалахнуло вогнем. Язик перестав підкорятися голові і мимоволі, сам по собі вимовив:

— Мені зовсім добре.

— Ти чуєш? — сказав Журба. — Йому зовсім добре. Я так і знав. Не такої ми, моряки, породи, щоб кінці віддавати. Крихта, Попадайко, Маслянко, підходьте, здоровкайтесь із своїм боцманом.

У двері один по одному просунулись червонофлотці. В руках вони тримали пакунки. Журба почав розв'язувати їх перед боцманом.

— Оце вам ласощі всякі. Я в цьому погано розбираюсь. Це вона все, — кивнув головою на Олесю, — і того, й того йому понесемо.

— Не намовляй, тату, — заперечила дівчина, — адже ти сам вибирав яблука й печиво.

— Куди це все мені? Чи я з'їм? — здивувався Смола.

— Є давня приказка: хай краще живіт лопне, ніж добру пропадати, — резонно вставив кок Крихта і запитливо глянув на товаришів: чи так сказав?

А Маслянко, поклавши перед боцманом пухнасті персики, додав:

— Швидше одужуйте, товаришу боцман, а то без вас сумно на кораблі. Попадайко зовсім занепав духом: нікому його, бідного, й вилаяти як слід.