Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Коли наговорилися досхочу, Журба вислав усіх в коридор.

— Залиште нас удвох з боцманом. Про службові справи поговорити треба.

Олеся і матроси вийшли в коридор. Журба взяв боцмана Смолу за руку.

— Ну що ж? Справлятимемо весілля, боцмане!

— Єсть, справляти весілля, товаришу капітан третього рангу, — тихо сказав Смола.

Журба вийшов у коридор.

— Іди, Олесю, побудь із ним. А ви, хлопці, на корабель! Не слід набридати хворому.

— Єсть! — в один голос відповіли матроси.

Потім Маслянко штовхнув Попадайка ліктем під бік і хитро підморгнув:

— Все ясно? А ти казав — каверза. От тобі й «каверза»!..

Коли сигнальник невеликого однощоглового сейнера «Стріла» Володимир Гейко опритомнів, то побачив навколо себе воду.

Він не злякався, бо свідомість того, що сталося, прийшла раніше за почуття страху. А крім того, за час війни Гейкові вже доводилося бувати в бувальцях.

Перш за все Гейко пошукав очима «Стрілу». Але сейнера наче ніколи й не існувало. Довкола були лише горбаті хвилі. Вони ворушились, підстрибували, штовхались на рівні Гейкових очей і були схожі на спини якихось невідомих морських створінь.

Звичайно, «Стріла» не могла сховатися за обрієм так швидко. Це було моторно-парусне суденце, яке за найкращої погоди давало від сили чотири вузли.

Сейнер потонув.

Але де ворожі торпедні катери, що напали на нього?

Гейко знав про долю одного з катерів. Він згорів яскраво й швидко, як горить гутаперчова лялька. Ця згадка ворухнула губи вдоволеною посмішкою: «Значить, добре билися наші хлопці! Три швидкісних ворожих катери, здається, могли б не дати й писнути вайлуватому сейнерові, і все ж один з них наказав довго жити!..»

Була, напевне, північ. Круглий прозоро-жовтуватий місяць став високо в небі, забарвлюючи своїм світлом і поверхню моря, і саме небо в дивні фарби. Здавалось, весь світ поринув у легкий синюватий морок.

На південному сході леліла тонка темна смужечка. Під довгим поглядом вона розпливалася й губилась. Сухопутній людині та смужечка видалася б за далеку хмаринку. Але Гейко добре знав, що то земля.

— Що ж, попливемо, — вирішив він.

Швидким рухом зняв ботинки, які вже відчутно тягли його донизу. Набрав у легені повітря, пірнув і стяг через голову фланелеву сорочку. Вона не хотіла тонути, плавала, видувшись пузирем. Гейко сказав: «Ну, живи, коли так», і посміхнувся. Штанів і тільняшки він не скинув. Вони хоч трохи зігрівали тіло, захищали його від колючих дотиків холодної квітневої води.

— Попливемо, — промовив він знову і, неначе весла, занурив у воду дужі натреновані руки.

«Скільки ж це мені треба відмахати? — міркував він. — Сейнер ішов за чотири милі від берега. Під час бою, маневруючи, він міг відійти, але не далі, як ще на одну милю. Отже, до берега близько п'яти миль».

П'ять миль! Влітку, під час спортивних змагань, Гейко проплив дванадцять миль. Але то було в липні, а не в квітні. І тоді він був лише в трусах, а не в штанах і в тільняшці…

Через півгодини Гейко вирішив перепочити. Він добре вмів спочивати на воді. Навіть севастопольські хлопчаки, які спочатку навчаються плавати, а потім вже ходити, — і ті заздрили його спритності.

Саме тоді, як Гейко повернувся на спину, недалеко від себе він побачив людину.

Спочатку матрос не повірив своїм очам, однак людина пливла, рухалась, і помилитись було неможливо.

«Може, ще хтось з «Стріли» врятувався?» — радісно подумав Гейко і голосно вигукнув:

— Ей! Хто ти?..

Плавець не відгукнувся. Він, певне, був дуже заклопотаний самим собою.

Гейко попрямував до невідомого. І коли зблизився на таку відстань, що той не міг його не почути, ще раз майже весело крикнув:

— Ей!.. Заклало тобі? Хто ти?..

Відповідь була незрозумілою. Невідомий щось прохарчав чи простогнав.

Гейко навіть розсердився:

— Ти що: людина чи фашист? Якщо людина, то й відповідай по-людськи… Я — Гейко. А ти хто?..

Замість відповіді знову якийсь невиразний стогін.

«А може, справді німець з того катера, що згорів?» — подумав Гейко.

Він кілька разів з усієї сили махнув руками і опинився біля плавця. Та коли глянув йому в обличчя, то здивовано й злякано відсахнувся.

— Старий?.. Мічман?!

Справді, то був боцман сейнера, мічман Безбородько. Близько сорока років Безбородько рибалив. Він знав море краще за власну хату, бо жив більше на воді, ніж на суші. Коли почалась Вітчизняна війна, Безбородько попросився на бойовий корабель. Йому запропонували піти боцманом на сейнер «Стріла». Він з радістю погодився і виконував свої обов'язки бездоганно. Команда сейнера говорила, що Безбородько вміє зв'язати з каната двадцять чотири морських вузли, а з матроса зв'яже всі сорок вісім. Від нього перепадало всім: і мотористам, і комендорам, ї сигнальникам. Гейка він теж неодноразово драїв, як то кажуть, з пісочком. Але Безбородька любили. Любив його і Гейко.