Віґдіс Йорт - Йорґен + Анна = любов

— Допомагайте! Допоможіть її скрутити!

Еллен запхала руку під Аннин живіт і потягнула за ремінець, Туне й Тереза тягнули торбинку з іншого боку, Даґ і Кнут силкувалися перевернути дівчинку на спину. Але Анна міцно-міцно тримала торбинку.

Туне лоскотала Анну за ступні, бо черевички злетіли з ніг, Еллен тягала її за волосся, аж косички розплелися. Тереза смикала за поділ сукенки.

Анні палали вуха. Падлюка! — кричала вона, але подумки, бо сльози заважали говорити. Анна плакала. Вона лежала ниць, тож ніхто цього не помітив.

— Я схопив, я схопив! — загукав Кнут.

Він щосили тягнув за один ремінець. Анна ледве втримувала торбинку. Туне й Еллен кинулися на підмогу Кнутові. Даґ і Тереза щипали й лоскотали Анну, сподіваючись, що та розтисне пальці.

Беата не наважувалась дивитися на побоїще, заплющила очі й затулила вуха долонями.

— Ми перемагаємо! Ми перемагаємо! — вигукувала Еллен.

Проте Анна тримала торбинку міцно-міцно-міцно — вона ж була найсильніша в класі! Завжди хлопців товкла, навіть Рікарда з п’ятого! А тепер почувалася ще сильнішою, сили додавала злість. Злість і страх, і відчуття кривди, якої ще ніколи не зазнавала. Анна гірко плакала, але ніхто того не бачив і чув. Діти навколо горланили так, що заглушували всі звуки.

— Торба в нас! Торба вже в нас!

Ще трохи, і вони справді видерли б торбинку з Анниних рук.

Раптом наперед вийшов Йорґен і голосно крикнув, перекричав галас:

— П’ятеро проти одного — це нечесно!

Туне, Еллен, Даґ, Кнут і Тереза вражено глянули на нього. Йорґен підійшов ближче і вже тихіше повторив:

— П’ятеро проти одного — це нечесно!

— Так, нечесно, — теж вийшла наперед Беата.

— Нечесно, — став поряд з Беатою Ейнар, бо ж вона була його дівчиною.

Кнут відпустив торбинку, Даґ, Туне й Тереза — також. Анна звелася на коліна.

— Але це — мій садок! — вперлася на своєму Еллен. Вона не відпускала ремінець, навпаки, ще більше за нього тягнула.

І тоді Анна щосили вдарила Еллен торбинкою — точним, гострим ударом. Це сталося мимоволі, вона й подумати не встигла, що робить.

— Ой! — заволала Еллен. — Вона мене вдарила! Вона мене вдарила! Просто в серце! — і побігла до будинку: — Мамо! Тату! Анна Люнде вдарила мене! Прямісінько в серце!

Діти стояли купкою під деревом і дивилися їй услід.

— Ми ж тільки хотіли шоколадних кексів, — виправдовувався Даґ.

Беата підійшла до Анни й заспокійливо погладила її по щоці. Так завжди робила бабуся, коли Беата плакала, і тоді вона заспокоювалася. Беатина долоня була дуже тепла.

— Хочеш, я заплету тобі косички?

Анна заперечно похитала головою.

Беата обтрусила її сукенку, яка вибруднилася і намокла. Колготи на колінах зяяли великими дірками. Ніхто й не сказав би, що вони були білими. Беата повиймала Анні з волосся траву й торішні листочки, принесла черевички, обтерла їх від мокрої землі й поставила рядочком перед подругою. Беата присіла біля неї навпочіпки, бо ж обидві належали до одного табору.

Хлопці засоромлено стояли віддалік. Мовчки.

З будинку вийшла Еллен з мамою. Еллен трималася за серце й накульгувала на одну ногу.

— Анно Люнде, — суворо сказала мама. — Як ти смієш битися?

— Анна завжди б’ється, — скиглила Еллен. — Вона небезпечна!

— Моя маленька дівчинко, — мама Еллен погладила доньку по голові й по плечі. — Еге ж, не так ми собі уявляли твоє свято…

Еллен захлипала ще розпачливіше, плечі їй здригалися від плачу: хлип-хлип-хлип…

— Коли я була малою, — знову заговорила мама Еллен, — дівчатка не билися, а поводилися чемно…

— Хлип! — схлипнула Еллен.

— Бідолашко моя, — втішала доньку мама. А тоді суворо глянула на Анну: — Поглянь, на кого ти схожа! Сукенку вже не врятувати!

Анна кивнула. Сукенка справді безповоротно запропащена.

Мама Еллен грізним поглядом обвела по черзі всіх дітей.

— А тепер гарненько помиріться і чемно бавтеся…

Діти слухняно кивнули. Мама взяла зі сходів тацю і пригостила хлопців кексами.

— Спасибі! Дякуємо! — подякували вони.

— На здоров’я! — відповіла Еллен.

Доки хлопці доїдали шоколадні кекси, Анна заспокоїлася, образа ніби минулася. Еллен захотілося затіяти гру в пляшечку. Решта гостей радо її підтримали. Еллен принесла пляшку, яка начеб не б’ється, сказала, що пляшка з Югославії. Діти посідали колом на землі, під сливкою, де їх ніхто не міг побачити з вікон будинку.

— Але не галасуйте, — застерегла Еллен. — Мама не любить цієї гри. У пляшечку ніхто не грався, коли вона була маленькою…