І вони поїхали. Анна Люнде — попереду, Йорґен Рюґе — за нею. Подзенькували ключі Йорґена — дзень-дзень , гупала до колеса Аннина торбинка — гуп-гуп … Лопотіли закрилки на колесах Йорґенового велосипеда.
Біля воріт Розбійницького саду вони злізли з роверів, Анна поклала торбинку на багажник.
— Провести тебе додому?
— Як хочеш…
Вони проминули ворота, рушили вгору стежкою. Анна — попереду, Йорґен — за нею. У великому саду було сутінно й холодно.
— То правду кажуть про Гельґу-Розбійницю? Ніби вона блукає тут примарою? — запитав Йорґен.
— Гадаю, правду.
— Звідки знаєш?
Анна не знала, звідки.
— Просто всі так кажуть.
Вони простували вглиб саду, поміж високими деревами, геть від освітленого будинку.
— А якщо це неправда? Якщо балачки про того вбивцю-Розбійника вигадки? — допитувався Йорґен.
Від тих слів обоє нараз зупинилися, пригнулися й крадькома роззирнулися на всі боки. Далі пішли вже поряд, аж опинилися біля велетенського каменя поміж трьох височенних дерев.
— Посидимо трішки? — прошепотів Йорґен.
— Посидимо… — тихенько погодилася Анна, бо коли навколо темрява, ліпше розмовляти пошепки.
Вони вмостилися на холодному валуні. Було вже пізно, доводилося добряче мружитися, щоб бачити одне одного. Але додому не хотілося — вони були самі в Розбійницькому саду, Йорґен і Анна, лише удвох, сиділи тісненько на каменюці.
У кронах дерев шелестів вітер, похрускували кущі, шурхотіла трава. Пахло інакше, ніж удень. І світ навколо бачився інакшим, грізнішим. Здавалося, ніби повсюди хтось ховається і, зачаївшись по темних закутках саду, підглядає за ними й прислухається до їхньої розмови — ось зараз, цієї миті!
— Уле бачив убивцю…
— Цить! — шепнув Йорґен і різко обернувся.
— Що там? — похолола Анна.
— Щось почулося…
— Що? — Анна роззиралася на всі боки, вглядалася у темряву. — Що почулося?
— Мені здалося, ніби тут хтось є.
— Справді?
Обоє принишкли. Прислухалися. А чулося хіба шарудіння гілля, листочків та вітру. Анна чула, як гупає її серце.
— Знаєш, — прошепотів Йорґен, — я не вірю, що Гельґу-Розбійницю вбив однорукий бандит. Важко вбити людину, маючи лише одну руку…
Про таке Анна не подумала.
— Навіщо комусь убивати Гельґу? — запитав Йорґен.
— Може, її хотіли позбутися ті, кому вона обтинала коси?
— Втратити косу — це ж не смертельно! Як на мене, Гельґа робила не те, що погано, а те, що вважала справедливим.
— Бо кохала сина священика й не могла вчинити інакше?
— Еге ж…
— Ніхто не знає, що насправді сталося… Бо ж події відбувалися у Франції.
— Може, вона й досі жива, — мовив Йорґен.
— Хтозна, — Анна теж про таке думала. — Може, вже й бабусею стала якійсь французькій дитині…
— А якщо вона не померла, то не може блукати примарою у нашому саду.
— Твоя правда, — зраділа Анна. — Вона класна! Мені подобається Гельґа-Розбійниця.
— Мені — теж!
Довелося таки розходитися по домівках. Йорґен провів Анну до воріт.
— Тепер твоя черга писати любовного листа, — сказав він.
— Так, — кивнула Анна. Вона збиралася написати його, щойно прийде додому.
Вони ще трохи постояли мовчки, перш ніж попрощатися.
— Не боїшся сама повертатися? — запитав Йорґен.
— Хіба трішки, — зізналася Анна. — Якщо Гельґа-Розбійниця не загинула й не блукає примарою, то я вже не віритиму в страшного розбійника.
— Я постою біля воріт, — запропонував Йорґен. — Брязкатиму ключами, щоб ти знала, що я тут, і не боялася…
— Добре, — сказала Анна, сіла на велосипед і подалася додому.
Вона переїхала ковзанку, спустилася донизу пустирем, проминула дуб, сусідські обійстя і дісталася свого зеленого будинку. Усю дорогу її супроводжувало брязкання ключів — дзень-дзень — і стихло лиш тоді, як вона зачинила за собою двері.
— Анно! Де ти була?! Ми вже хвилюватися почали! — мама з татом стояли в коридорі, суворо міряючи її поглядом з голови до п’ят. — Поглянь, на кого ти схожа!
Анна мала б винувато потупити очі, але не змогла — радість переповнювала її.
— Ти ще мені посмійся! — розсердився тато, підвищуючи голос. — Ми знаємо, що вечірка вже давно закінчилася. Нам мама Еллен сказала. Вона розповіла, що ви побилися, і ти, Анно, вдарила Еллен у саме серце!
Куди й поділася радість.
— Де ти була? — запитала мама.
— Проводжала новачка з нашого класу додому.
— Якого новачка?
— Йорґена Рюґе. Йому було моторошно повертатися самому, бо він мешкає в Розбійницькому саду. Потім ми ще трохи побалакали…
Читать дальше