Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Циган не звернув на неї уваги.

— Зарийтеся під сіно й щоб ні звуку, — сказав він. — І жодних фокусів, якщо не хочете поїхати з цими.

Часу на інші запитання не було. Останнє, що ми побачили перед тим, як усе стало чорним, — двоє циган, які бігли до нас із брезентом у руках. Вони накинули його на нашу клітку.

І вмить упала ніч.

Зовні гупали чоботи, важко й ритмічно, так, неначе витвори хотіли покарати саму землю, по якій ходили. Ми зробили так, як нам наказали, — закопалися у смердюче сіно.

Я чув, як один витвір говорить із ватажком циган.

— На цій дорозі сьогодні вранці помітили зграйку дітей, — говорив витвір, карбуючи кожне слово. Акцент у нього був дивний — не зовсім англійський і не зовсім німецький. — За них призначено винагороду.

— Сер, ми за весь день нікого не бачили, — відповів йому ватажок.

— Нехай їхні невинні личка не вводять вас в оману. Вони військові зрадники. Німецькі шпигуни. Покарання для того, хто їх переховує…

— Ми нікого не переховуємо, — відрубав ватажок. — Можете самі перевірити.

— Перевірю, — пообіцяв витвір. — Але якщо ми їх знайдемо тут, я відріжу тобі язика й згодую його собаці.

І, важко гупаючи, пішов геть.

— Навіть… не… дихайте, — просичав нам ватажок, і його кроки теж віддалилися.

Я не розумів, чому він вирішив заради нас збрехати, зважаючи на те, якої шкоди могли завдати його народу ці витвори. Може, з гордості чи глибоко вкоріненого презирства до влади. А може (подумав я, внутрішньо стискаючись від страху), може, цигани хотіли дістати втіху від того, що самі нас уб’ють.

Ми чули, як витвори порядкують у таборі: перевертають усе догори дриґом, мало не зривають з петель двері фургонів, викидають звідти людей. Десь закричала дитина і сердито крикнув якийсь чоловік, та його обірвали, жбурнувши об дерев’яний фургон. Болісно було лежати й слухати, як страждають люди — хай навіть ті самі люди кілька хвилин тому хотіли розідрати нас усіх навпіл.

Краєм ока я помітив, що Г’ю піднявся з сіна й поповз до валізи Бронвін. Він просунув пальці в замок і хотів був підняти кришку, та його зупинила сама Бронвін.

— Що ти робиш? — самими губами спитала вона.

— Треба вдарити по них першими!

— Не дурій, — прошипіла Емма. — Якщо ми почнемо жбурляти яйцями, нас продірявлять кулями.

— То що, просто лежатимемо тут, поки нас не знайдуть? — обурився Г’ю.

Ми всі попідповзали ближче до валізи й перемовлялися пошепки.

— Дочекаємося, поки вони не відімкнуть двері, — сказав Єнох. — А тоді я кину яйце через ґрати за клітку. Це відверне увагу витворів рівно настільки, щоб Бронвін могла розтрощити череп першому, хто полізе в клітку, а ми тимчасом усі втечемо. Розбіжимося по різних кутках табору, а потім розвернемося й кидатимемо яйця в багаття посередині. І від усіх, хто буде в радіусі тридцяти метрів, тільки спогад лишиться.

— Щоб я здох, — задумливо промовив Г’ю. — Це може спрацювати.

— Але в таборі діти! — запротестувала Бронвін.

Єнох підкотив очі.

— Ну тоді будем жаліти гарматне м’ясо, побіжимо в ліс, і хай витвори з собаками виловлять нас по одному. Але якщо ми все-таки плануємо дістатися Лондона — чи бодай цей вечір пережити, — я б цього не радив.

Г’ю погладив по руці Бронвін, яка прикривала замок валізи.

— Відімкни, — сказав він. — Хай беруть яйця.

Та Бронвін вагалася.

— Я не можу. Не можу вбити дітей, які нам нічого поганого не зробили.

— Але в нас немає вибору, — прошепотів Г’ю.

— Вибір завжди є, — заперечила Бронвін.

Раптом ми почули, що десь дуже близько до нижнього краю клітки гарчить собака, і позамовкали. За мить крізь брезент проникло світло ліхтарика.

— Зніміть це! — скомандував хтось (мабуть, той, хто тримав на повідку собаку).

Пес усе гавкав і тицявся носом, щоб пролізти під брезент і вгору крізь ґрати клітки.

— Сюди! — закричав його хазяїн. — Ми щось знайшли!

Усі ми подивилися на Бронвін.

— Будь ласка, — попросив Г’ю. — Дай нам змогу хоча б захищатися.

— Це єдиний спосіб, — сказав Єнох.

Зітхнувши, Бронвін прибрала руку від замка. Г’ю вдячно кивнув і підняв кришку валізи. Ми позасовували руки між светрів й витягли кожен по яйцю. Усі, крім Бронвін. А тоді поставали обличчями до дверей клітки з яйцями в руках, готові до неминучого.

До нас марширували чоботи, багато чобіт. Я постарався підготуватися до того, що мало статися. «Біжи, — сказав я собі. — Біжи й не озирайся, а тоді кидай».

Але, знаючи, що загинуть невинні люди, чи міг я насправді зважитися на таке? Навіть задля порятунку власного життя? Чи то кинути яйце в траву й втекти в ліс?