Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Отож, ми стали міркувати й багато чого вигадали, але жоден задум не здавався дієвим.

— Може, Емма пропалить підлогу, — запропонувала Бронвін. — Вона дерев’яна.

Емма прогребла сіно й постукала по підлозі.

— Надто товста, — жалісливо промовила вона.

— Броні, а ти могла б розігнути ці прути? — спитав я.

— Можливо, — відповіла Бронвін. — Але цигани сновигають поряд. Вони побачать і знову прибіжать сюди з ножами.

— Нам треба непомітно вислизнути, а не проломити дірку і втекти, — застерегла Емма.

І саме тоді ми почули шепіт із зовнішнього боку ґрат.

— А про мене ви забули?

— Мілард! — вигукнула Оливка, від хвилювання мало не вистрибнувши з черевиків. — Де ти був?

— Розвідував місцевість. І чекав, коли все вляжеться.

— Можеш вкрасти ключі? — спитала Емма, торсаючи замкнені двері клітки. — Я бачила, як ватажок поклав їх у кишеню.

— Копирсання й дрібні крадіжки — це мій коник, — запевнив нас Мілард і з цими словами непомітно пішов геть.

Повільно повзли хвилини. Склалися в півгодини. Потім у годину. Г’ю міряв кроками клітку, над головою в нього кружляла схвильована бджола.

— Чому він так довго? — пробурчав він.

— Якщо він найближчим часом не прийде, я починаю жбурляти яйця, — попередив Єнох.

— Тоді нас усіх точно вб’ють, — сказала Емма. — Ми тут як відкриті мішені. Коли розвіється дим, із нас живцем поздирають шкури.

Тож ми сиділи й чекали далі, спостерігали за циганами, а цигани — за нами. Кожна хвилина, яку відміряв годинник, здавалася ще одним гвіздком у труну пані Сапсан. Я піймав себе на тому, що уважно дивлюся на неї, неначе вірив: якщо досить уважно придивитися, можна помітити зміни, які з нею відбуваються, побачити, як повільно вигасає в ній людська іскра. Але вона була така сама, як зазвичай, тільки спокійніша, спала в сіні біля Бронвін. Маленькі вкриті пір’ям груди повільно здіймалися й опадали. Здавалося, вона зовсім не розуміє, які неприємності нас спіткали і який відлік часу завис у неї над головою. Може, те, що вона могла в такий час спати, і було доказом її поступового перетворення. Бо в колишньої пані Сапсан уже б стався нервовий напад.

А потім мої думки (як і завжди в ті миті, коли я не міг тримати їх у шорах) помандрували до батьків. Я намагався викликати в пам’яті їхні обличчя такими, якими востаннє їх бачив. Перед внутрішнім зором зливалися воєдино різні деталі: ледь помітна щетина, яка виросла в тата після кількох днів на острові; те, як мама несвідомо гралася з обручкою, коли тато задовго розводився про щось для неї нецікаве; стрімкий погляд батькових очей, що завжди вивчали обрій у нескінченних пошуках птахів.

Тільки тепер вони, мабуть, шукали мене.

На циганський табір опускався вечір, і все навколо потроху оживало. Цигани розмовляли й сміялися, а коли зграйка дітей заграла в покоцані роги й скрипки та заспівала, всі пішли в танок. У перерві між піснями до нашої клітки ззаду прокрався хлопець із оркестру. У руках він тримав пляшку.

— Це для хворого, — сказав він, нервово озираючись.

— Для кого? — перепитав я, і він кивнув на Г’ю, котрий миттю зорієнтувався і сповз на підлогу в нападі кашлю.

Хлопець простягнув пляшку крізь ґрати. Я відкрутив кришечку, понюхав і мало не впав. У ніс ударив сморід скипидару, змішаного з гноєм.

— Що це таке? — спитав я.

— Знаю тільки, що воно помагає. — Він знову озирнувся. — Так, я вам шось приніс. Тепер ви в боргу. Розкажіть, що ви скоїли? Ви ж злодії? — А тоді стишеним голосом спитав: — Чи пришили когось?

— Про що він говорить? — не зрозуміла Бронвін.

«Нікого ми не пришивали», — хотів було сказати я, та одразу ж у пам’яті промайнув образ Ґолана, що летів, перевертаючись у повітрі, прямо на скелі, і я вирішив за краще промовчати.

Замість мене сказала Емма:

— Ми нікого не вбивали!

— Ну, шось же ви таки зробили, — зауважив хлопець. — Бо чого б за вас раптом винагороду призначали?

— А є винагорода? — спитав Єнох.

— А то. Цілу купу грошви за вас пропонують.

— Хто?

Хлопець знизав плечима.

— Ви нас здасте? — спитала Оливка.

Хлопець відкопилив губу.

— Не знаю, здамо чи не здамо. Над цим великі цабе мізкують заре. Хоча, знаєте, вони не дуже довіряють тим, хто пропонує винагороду. Але ж гроші не пахнуть, а ви на запитання не відповідаєте, і їм це не подобається.

— Там, звідки ми родом, — гордовито промовила Емма, — людей, які звертаються до тебе по допомогу, запитаннями не закидають.