Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Навшпиньки ми обійшли смердючий труп. І припустили вниз схилом, наскільки це дозволяла підступна стежина й вибухонебезпечний вантаж Бронвін. А вже на рівній землі пішли власними слідами — їх добре було видно на болотистій поверхні, вкритій мохом. Озеро ми знайшли саме вчасно, бо сонце вже сідало і на волю зі своїх сховків вилітали з вереском кажани. Здавалося, вони несуть якесь нерозбірливе застереження зі світу, де панує ніч. Ми хлюпотіли по мілині до кам’яного велетня, а вони все верещали й кружляли понад нашими головами. Ми видряпалися у роззявлений рот кам’яного гіганта і пострибали йому в горло, а виринули з-під потилиці. Вода вмить стала прохолоднішою, світло дня — яскравішим. Ми потрапили у вересень тисяча дев’ятсот сорокового року.

Довкола мене вигулькували з води інші діти. Усі пронизливо повискували й затуляли долонями вуха від тиску, що супроводжував швидкі часові переходи.

— Наче літак злітає. — Я порухав щелепою, щоб вийшло повітря.

— А я ніколи літаком не літав, — зізнався Горацій, струшуючи воду з краю капелюха.

— Або коли їдеш по автостраді й хтось опускає скло, — сказав я.

— А що таке автострада? — спитала Оливка.

— Забудьте.

На нас цитьнула Емма.

— Слухайте!

Десь віддалік гавкали собаки. Здавалося, що вони далеко, та в глухих лісах звук розлягався не так, як звичайно, і відстані могли бути оманливими.

— Треба йти швидко, — наказала Емма. — І щоб ні звуку, поки я не скажу. Директорко, ви теж!

— Я жбурну вибухове яйце в першого ж собаку, який до нас підбіжить, — заявив Г’ю. — Це навчить їх не полювати на дивних.

— Не здумай, — застерегла Бронвін. — Необережно вчиниш з одним яйцем, і вони всі повибухають!

Ми вилізли з озера й пішли в ліс. Мілард звірявся з пом’ятою картою пані Королик. Десь за півгодини ми вийшли на ґрунтову дорогу, яку показував із верхівки вежі Едисон. Ми стояли в борознах, залишених колесами старих возів, а Мілард тимчасом вивчав карту: крутив її то в один бік, то в інший, мружив очі, щоб розгледіти мікроскопічні позначки. Я поліз у кишеню джинсів по телефон, бо подумав, що можу скористатися своєю картою (давня звичка), але, постукавши по екрану, зрозумів, що чорний прямокутник скла не збирається оживати. Авжеж, він був зіпсований: промок, давно розрядився, і до найближчої вежі-ретранслятора було п’ятдесят років. Телефон виявився єдиною річчю, яка пережила загибель усіх наших пожитків у морі, але тут він був ні до чого не придатним, чужорідним предметом. Я викинув його в ліс. Та вже через тридцять секунд відчув укол жалю і побіг його шукати. Я не до кінця розумів чому, але розстатися з ним був не готовий.

Мілард згорнув карту і оголосив, що містечко розташоване ліворуч від нас — і йти до нього пішки щонайменше п’ять-шість годин.

— Якщо хочемо прийти до темряви, треба поквапитися.

Ми пройшли зовсім небагато, коли раптом Бронвін помітила, що вдалині на дорозі позаду нас підіймається хмара куряви.

— Хтось їде, — сказала вона. — Що робитимемо?

Мілард зняв із себе шинель і викинув у траву на узбіччі, ставши таким чином невидимим.

— Я вам раджу зникнути, — сказав він. — Наскільки це дозволяють ваші обмежені можливості.

Ми зійшли з дороги й причаїлися за кущами. Хмара куряви побільшала, а разом з нею долинув стукіт дерев’яних коліс і цокіт кінських копит. Їхав караван возів. Коли вони зі стукотом-грюкотом виринули з куряви й поїхали повз нас, я почув, як охнув Горацій, і побачив, як розпливається в усмішці Оливка. То були не сірі вози, які я звик бачити на Кернгольмі, а якісь наче циркові, пофарбовані в різнобарв’я веселки, з химерно різьбленими дахами та дверцятами, запряжені кіньми з довжелезними гривами, а погоничами були чоловіки й жінки, прикрашені яскравими намистами. Згадавши, як Емма розказувала про мандрівки з виставами, що їх вони ставили з пані Сапсан, я повернувся до неї.

— Це дивні люди?

— Це цигани, — відповіла вона.

— А це добре чи погано?

Емма звузила очі.

— Ще не знаю.

Я бачив, що вона подумки зважує якесь рішення, і подумав, що знаю, про що вона міркує. Містечко, до якого ми прямували, було далеко звідти, а ці вози пересувалися значно швидше, ніж ми на своїх двох. За нами гналися витвори й собаки, тож додаткова швидкість пересування давала шанс утекти, а не бути впійманими. Але ми не знали, що то за цигани й чи можна їм довіряти.

Емма подивилася на мене.

— Як думаєш, варто зловити попутку?

Я подивився на вози. Перевів погляд на Емму. Подумав про те, як почуватимуться мої ноги після шестигодинної ходи в досі мокрих черевиках.