Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Чоловік вивчав її поглядом і на очах хмурнішав.

— А чого це ви втекли з острова, коли ваші будинки розбомбили? І чого побігли в ліс, а не вздовж берега пішли?

Йому відповів Єнох:

— Не було вибору. За нами гналися.

— Хто гнався? — спитав ватажок.

— Погані люди, — відповіла Емма.

— Люди зі зброєю, — додав Горацій. — Вдягнені, як солдати, але то насправді не солдати.

Уперед вийшла жінка у жовтогарячій шалі.

— Якщо на них полюють солдати, то це зайвий клопіт, а нам він не потрібен. Прожени їх, Бехіре.

— Або прив’яжемо їх до дерев і так покинемо! — запропонував чоловік, схожий на гору м’язів.

— Ні! — викрикнула Оливка. — Нам треба потрапити в Лондон, поки ще не пізно!

Ватажок запитально здійняв брову.

— Не пізно для чого? — Жалощів у ньому ми не викликали, тільки цікавість. — Ми нічого не робитимемо, поки не з’ясуємо, хто ви такі. І скільки за вас дадуть.

Десять чоловіків, озброєних ножами з довгими лезами, погнали нас до відкритого воза, на платформі якого стояла велика клітка. Уже здаля я побачив, що призначено її для тварин. Вона була двадцять на десять футів завбільшки й зроблена з товстих залізних прутів.

— Ви ж не замкнете нас там, правда? — спитала Оливка.

— Лише доти, доки не вирішимо, що з вами робити, — відрізав ватажок.

— Ні, ви не можете! — закричала Оливка. — Нам треба швидко потрапити в Лондон!

— З якого це дива?

— Один із нас хворий, — сказала Емма й подивилася на Г’ю значущим поглядом. — Ми хочемо знайти йому лікаря.

— Щоб лікаря знайти, не тре’ пхатись аж у Лондон, — втрутився один циган. — У нас Джебая — лікар. Правда ж, Джебає?

Уперед вийшов чоловік зі щоками, вкритими лускуватими виразками.

— Хто тут хворий?

— Г’ю потрібен фахівець, — наголосила Емма. — У нього рідкісне захворювання. Жалючий кашель.

Г’ю приклав руку до горла, наче йому боліло, покашляв, і одразу ж з рота вилетіла бджола. Дехто з циган охнув, а маленька дівчинка сховала личко в материній спідниці.

— Це якийсь фокус! — заявив так званий лікар.

— Ну годі, — сказав ватажок. — Залазьте в клітку всі.

Нас підштовхнули до похилого містка, який вів у клітку. Ми скупчилися внизу. Ніхто не хотів заходити першим.

— Ми не можемо їм це дозволити, — прошепотів Г’ю.

— Чого ти чекаєш? — зашипів Єнох на Емму. — Спали їх!

Емма похитала головою.

— Їх забагато, — прошепотіла вона. І першою вибралася вгору містком у клітку. Ґратчаста стеля нависала низько, на підлозі лежали купи смердючого сіна. Коли ми всі опинилися всередині, ватажок захряснув за нами двері й замкнув їх, а ключ поклав собі в кишеню.

— І щоб ніхто до них не підходив! — заволав він до всіх, хто його чув. — Це можуть бути відьми чи ще гірше.

— Так, ми саме такі! — крізь ґрати крикнув Єнох. — А тепер відпустіть нас, бо перетворимо ваших дітей на мавп!

Реготнувши, ватажок пішов униз містком. А інші цигани тимчасом віддалилися на безпечну відстань і заходилися зводити табір — ставити намети й розкладати багаття. Переможені й пригнічені, ми без сил опустилися на сіно.

— Обережно, — попередив Горацій. — Тут скрізь кізяки!

— Ай, Горацію, яка вже різниця? — сказала Емма. — Нікому нема діла, що в тебе одяг брудний.

— Мені є діло, — відповів Горацій.

Емма затулила обличчя долонями. Я сів коло неї й задумався, що б такого підбадьорливого сказати. Але так нічого й не придумав.

Бронвін розкрила пальто, щоб дати пані Сапсан подихати свіжим повітрям. А Єнох став біля неї навколішки й нашорошив вухо, наче дослухаючись до чогось.

— Чуєш? — спитав він.

— Що? — теж спитала Бронвін.

— Як з пані Сапсан потроху витікає життя! Еммо, ти повинна була спалити тим циганам пики, поки ще був шанс!

— Нас оточили, — сказала Емма. — Якби зав’язався великий бій, когось із нас могли б поранити. А може, й убити. Я не могла так ризикувати.

— Тому ти ризикнула життям пані Сапсан! — вигукнув Єнох.

— Єноху, дай їй спокій, — сказала Бронвін. — Приймати рішення за всіх нелегко. Ми не можемо голосувати щоразу, коли треба зробити вибір.

— Тоді дозвольте мені приймати рішення за всіх, — відповів Єнох.

Г’ю пирхнув:

— Якби ти був головним, нас би всіх перебили сто років тому.

— Послухайте, тепер це не має значення, — сказав я. — Нам треба вибратися з цієї клітки й дістатися того містечка. Тепер ми набагато ближче, ніж якби не під’їхали на возі, тому нема чого плакати над молоком, яке ще навіть не розлили. Просто нам треба вигадати спосіб утекти.