Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

У єдиному кріслі сидів хлопчик. На колінах у нього лежала труба. Я зрозумів, що вже бачив, як він грає на ній у циганському дитячому оркестрі. То був Бехірів син, а жінка була його дружиною.

— Раді, роззуйся, — сказала вона.

Хлопчик не відводив погляду від підлоги.

— А це обов’язково? — спитав він.

— Так, — кивнув Бехір.

Хлопчик стягнув з себе один черевик, потім другий. На мить я не повірив власним очам: у черевиках нічого не було. Здавалося, що в нього немає ніг. Та все ж він не без зусиль скинув черевики, отже, на чомусь-таки вони мусили триматися. Потім Бехір попросив його встати, й хлопчик знехотя зісковзнув з крісла та встав. Скидалося на те, що він левітує. Порожні холоші його штанів зависли на висоті кількох дюймів над підлогою.

— Він почав зникати кілька місяців тому, — пояснила жінка. — Спочатку пальці на ногах. Потім п’яти. А потім і решта, обидві ступні. Я йому різні настоянки давала й зілля, але нічого не допомагає.

Отож ноги в нього таки були — невидимі.

— Ми не знаємо, що робити, — сказав Бехір. — Але я подумав, може, серед вас є цілитель…

— Те, що в нього, зціленню не підлягає, — мовив Мілард, і на звук його голосу, який линув нізвідки, хлопчик сіпнув головою. — Ми з ним схожі. Зі мною сталося те саме ще в дитинстві. Я не народився невидимим. Це відбувалося поступово.

— А хто це говорить? — спитав хлопчик.

Мілард узяв шарф, що лежав на краю ліжка, й притулив його до обличчя. На шарфі проступили обриси носа, лоба й рота.

— Ось я, — сказав він і рушив у бік хлопчика. — Не бійся.

Ми дивилися, як хлопчик підняв руку, торкнувся Мілардової щоки, потім лоба, потім волосся (уявляти, якого воно кольору й з якою зачіскою, мені ніколи не спадало на думку), і навіть смикнув за нього, легенько, наче перевіряючи на справжність.

— Ти тут. — І очі в хлопчика засяяли від такої дивовижі. — Ти справді тут!

— І ти нікуди не зникнеш, навіть коли станеш невидимим, — сказав Мілард. — От побачиш. Це не боляче.

Хлопчик усміхнувся, і від цього коліна в жінки підкосилися і вона мусила спертися на Бехіра.

— Хай тебе Бог благословить, — зі сльозами на очах сказала вона Міларду. — Хай Бог благословить.

Мілард сів біля зниклих ніг Раді.

— Хлопче, тобі нема чого боятися. Насправді, коли звикнеш бути невидимим, я думаю, ти побачиш, що в цьому є багато переваг…

І коли він став їх перелічувати, Бехір пішов до дверей та кивнув нам з Еммою.

— Залишмо їх, — сказав він. — Їм є про що поговорити.

Ми залишили Міларда наодинці з хлопчиком і його мамою. А вже повернувшись до багаття, побачили, що майже всі: дивні діти й цигани — скупчилися довкола Горація. Він стояв на пеньку перед приголомшеною ворожкою, заплющивши очі й тримаючи руку в неї на голові. Здавалося, він переказує сон, який бачить:

— …і онук вашого онука буде пілотом велетенського корабля, який курсуватиме між Землею та Місяцем, як омнібус, і на Місяці в нього буде маленький будиночок, і за цей будиночок він не встигатиме вчасно сплачувати кредит, і доведеться брати пожильців, а серед них буде вродлива жінка, до якої в нього спалахне дуже сильне місячне кохання, а це не зовсім те саме, що земне кохання, бо є різниця в силі тяжіння…

Ми спостерігали за цим усім, стоячи на краю юрби.

— Він серйозно? — спитав я в Емми.

— Можливо, — відповіла вона. — А може, просто розважається.

— А чому він нам не може отак віщувати майбутнє?

Емма знизала плечима.

— Горацієві здібності часом доводять до сказу своєю непрактичністю. Незнайомим людям він може цілі бобіни віщувань намотувати, а для нас нічого не бачить. Таке враження, що чим краще він до когось ставиться, тим менше бачить. Емоції затьмарюють йому бачення.

— Як і нам усім, — пролунав голос у нас за спинами. Ми розвернулися й побачили Єноха. — І сподіваюся, що ти, люба Еммо, не надто відволікаєш американця. Важко пильнувати порожняків, коли в тебе у вусі жіночий язичок.

— Фу, не кажи гидоти! — обурилася Емма.

— Забити на Чуття я не можу, навіть якби хотів. — Хоча паскудного відчуття, що Єнох ревнує, я б таки волів не помічати.

— То розкажіть про вашу таємну здибанку, — попросив Єнох. — Цигани захистили нас, бо існує якийсь старий запорошений союз, про який ніхто з нас не чув?

— У ватажка і його дружини син дивний, — відповіла Емма. — Вони сподівалися, що ми йому допоможемо.