Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

— Це божевілля, — сказав Єнох. — Вони мало не дозволили солдатам розібрати себе на філе заради одного-єдиного хлопця? От вам і емоції, які затуманюють зір! А я думав, вони хочуть забрати нас у рабство, щоб користуватися нашими здібностями чи щонайменше продати нас на аукціоні. Але я завжди переоцінюю людей.

— Ой, іди знайди собі дохлу тварину й пограйся з нею, — не витримала Емма.

— Дев’яносто дев’ять відсотків людства я не зможу зрозуміти ніколи. — І Єнох пішов, хитаючи головою.

— Іноді мені здається, що цей хлопець наполовину робот, — сказала Емма. — Зовні плоть, всередині метал.

Я розсміявся, але потайки подумав: чи має рацію Єнох? Чи було божевіллям те, що Бехір ризикував усім задля сина? Бо якщо Бехір був божевільним, то я, безперечно, теж. Яку велику жертву я приніс заради однієї-єдиної дівчини? Незважаючи на всю свою допитливість, незважаючи на діда й на те, що ми в боргу перед пані Сапсан, насправді я був з ними лише з однієї причини: того дня, як я познайомився з Еммою, я твердо зрозумів, що хочу бути часткою будь-якого світу, до якого належала вона. Чи робило це мене божевільним? Чи просто моє серце було надто легко здобути?

«Може, й мені не завадило б трохи обрости бронею», — подумав я. Якби я тримав серце в залізі, то де був би тієї миті?

А легко — я був би вдома, накачувався б ліками монотонності. Топив би свої жалі у відеоіграх. Відпрацьовував зміни в аптеці. День у день помирав би в душі від гіркого жалю.

Ти боягуз. Слабке жалюгідне хлопчисько. Проґавив свій шанс.

Але цього не сталося. Тягнучись до Емми, я ризикнув усім, і ризикував знову і знову, щодня. Проте заразом я зібрався і протягнув себе у світ, який раніше був немислимим для мене. Тут я жив серед людей, які були живішими за всіх, кого я знав, робив таке, про що раніше навіть мріяти не міг, виживав у таких тарапатах, що й уві сні не насниться. А все тому, що дозволив собі мати почуття до однієї дивної дівчини.

Попри всі негаразди й небезпеку, що над нами нависла, й попри те, що цей дивний світ почав руйнуватися, щойно я його для себе відкрив, я до глибини душі тішився, що я тут. Усупереч усьому, я завжди хотів жити таким надзвичайним життям. Дивно, подумав я, що можна проживати свій прекрасний сон і кошмар водночас.

— Що таке? — спитала Емма. — Так уважно на мене дивишся.

— Хотів тобі подякувати.

Вона наморщила носа і примружилася, наче я сказав щось кумедне.

— Подякувати за що?

— Ти дала мені таку силу. Я навіть не підозрював, що вона в мене є, — сказав я. — Завдяки тобі я стаю кращим.

Вона зашарілася.

— Я не знаю, що сказати.

«Еммо, яскрава душа! Мені потрібен твій вогонь — той, що у тебе всередині».

— Ти не мусиш нічого казати. — Раптом мене охопило нестримне бажання її поцілувати. Що я й зробив.

Ми смертельно потомилися, однак цигани були бадьорі й рішучо наполягали на продовженні веселощів. І після кількох чашок чогось гарячого, солодкого і з великим вмістом кофеїну та ще кількох пісень вони нас переконали. Вони володіли природним даром казкарів і прекрасних піснярів, ці чарівливі люди, які ставилися до нас, мов до втрачених колись і віднайдених тепер братів. Ми півночі не спали й ділилися історіями. Молодик, який ревів, мов ведмідь, показав нам сценку черевомовця, дуже переконливу — я майже повірив, що його ляльки ожили. Здавалося, що він запав на Емму і все це показував для неї та звабливо всміхався, проте вона вдавала, що не бачить, і демонстративно тримала мене за руку.

Пізніше нам розказали історію про те, як під час Першої світової війни британські солдати забрали в них усіх коней, і на якийсь час їхні фургони залишилися без тяглової сили. Становище було тяжким. Їм довелося стати табором у лісі — в цьому самому лісі, — і от одного дня до них забрело стадо довгорогих цапів. Вони здавалися дикими, проте їли з рук, і комусь спало на думку запрягти одного у фургон. Ті цапи виявилися не менш сильними, ніж коні, яких цигани втратили. Це розв’язало їхню проблему, і до кінця війни їхні фургони були запряжені цими надзвичайними цапами. Звідси й пішла їхня назва, знана в Уельсі, — «цапиний люд». Як доказ, вони показали фотографію Бехірового дядька, котрий їхав у фургоні, запряженому цапом. І ми без зайвих слів зрозуміли, що то було загублене стадо дивних цапів, про яких розказував Едисон. Після війни солдати віддали циганам їхніх коней, і цапи, яких більше не потребували, знову зникли в лісі.

Зрештою багаття стали пригасати, для нас приготували постелі, заспівали колискову мелодійною чужоземною мовою, і мені стало добре, як у дитинстві. Черевомовець підійшов побажати Еммі доброї ночі. Вона його прогнала, але тільки після того, як він лишив їй свою картку. На звороті була адреса в Кардіфі, за якою він щокілька місяців, коли цигани зупинялися в місті, забирав листи. На лицьовому боці було його фото з ляльками і кілька рядків, написаних для Емми. Вона показала мені їх і захихотіла, та мені стало якось прикро за хлопця. Він був винен лише в тому, що вона йому сподобалась. Так само винен, як я.