— І ми вдячні за це, — сказала Емма, — а також за вашу гостинність. Ризикну здатися неввічливою, але ми не можемо залишитися з вами надовго. Нам дуже важливо дістатися до Лондона якнайшвидше. Треба встигнути на поїзд.
— Заради вашого хворого друга? — спитав Бехір і здійняв брову, показуючи на Г’ю, котрий давно вже нічого не вдавав і, забувши про все на світі, поглинав рагу. Над головою в нього радісно кружляли бджоли.
— Щось типу того, — підтвердила Емма.
Бехір розумів, що ми щось приховуємо, але від доброти душевної вирішив не втручатися у наші таємниці.
— Сьогодні вже поїздів не буде, — сказав він. — Але ми повстаємо на світанку й відвеземо вас на станцію на перший ранковий. Таке вас влаштує?
— Іншого виходу нема. — Від неспокою Емма нахмурила брови. Попри те, що ми зберегли час, під’їхавши на фургоні замість іти пішки, пані Сапсан все одно втратила цілий день. І тепер їй щонайбільше залишалося два дні. Але це було в майбутньому. А поки що ми були в теплі, ситі й над нашими головами тимчасово не нависала небезпека. У таких умовах важко було не радіти життю, хай навіть недовго.
З циганами ми потоваришували швидко. Усім хотілося якнайшвидше забути, що між нами сталося раніше. Бронвін намагалася попросити вибачення у хлопця, якого брала в заручники, але він відмахнувся від неї так, ніби то була дрібниця. Цигани безжалісно нас годували, весь час підсипали й підсипали їжі в миску, а коли я спробував запротестувати, насипали з горою. Пані Сапсан вискочила зі свого сховку в Бронвін за пазухою і криком оголосила, що голодна, тоді цигани її теж нагодували: кидали в повітря шматки сирого м’яса й радісно ухкали, коли вона підскакувала й хапала їх у дзьоб.
— Вона зголодніла! — засміялася Оливка і швидко заплескала в долоні, коли птаха пазурами роздерла свинячу ніжку.
— Ну що, тепер ти радий, що ми їх не підірвали? — пошепки спитала Бронвін у Єноха.
— Ну, напевно, так, — кивнув той.
Циганський оркестр заграв іншу пісню. Ми їли й танцювали. Я переконав Емму піти зі мною в танок довкола багаття. Зазвичай я соромився танцювати на людях, та цього разу вирішив дати собі волю. Наші ноги літали, а руки плескали в такт музиці, і на кілька осяйних хвилин ми загубилися в ній цілковито. Я зміг забути про те, яка страшна небезпека над нами нависла і як того самого дня нас мало не зловили витвори й не зжер порожняк, який обгриз би наші кістки, і вони б давно валялися в яру. Тієї миті я був безмежно вдячний циганам, а ще тому, як просто влаштована тваринна частина мого мозку — гарячої їжі, пісні й усмішки дорогої для мене людини цілком вистачило, щоб відвернути мою увагу від мороку, хай навіть і ненадовго. Та потім пісня скінчилася, ми повсідалися знов, і в тій тиші, що настала, я відчув, як змінюється настрій. Емма подивилася на Бехіра.
— Можна у вас дещо запитати?
— Авжеж, — кивнув він.
— Чому ви заради нас ризикували своїми життями?
Бехір махнув рукою.
— Ви б вчинили так само.
— У цьому я не впевнена. Просто хочу зрозуміти. Це тому, що ми дивні?
— Так, — просто відповів він. Минуло кілька секунд. Він дивився на дерева, що росли на краю нашої галявини, на їхні стовбури, осяяні багаттям, і чорноту, яка починалася далі. А тоді сказав: — Познайомити вас із сином?
— Авжеж, — кивнула Емма.
Вона підвелася, я та кілька наших зробили так само.
Але Бехір підняв руку.
— На жаль, він сором’язливий. Лише ти, — показав він на Емму, — і ти, — на мене. — А ще той, якого чутно, але не видно.
— Вражає, — зізнався Мілард. — А я ж так старався залишатися непомітним!
Єнох знову сів.
— Чому мене вічно звідусіль витісняють? Від мене що, тхне?
У коло від багаття прослизнула циганка в пишній сукні.
— Поки їх не буде, я погадаю вам по руці й розкажу, що на вас чекає. — Вона повернулася до Горація. — Може, одного дня ти підкориш Кіліманджаро! — І до Бронвін: — А ти вийдеш заміж за багатого й красивого чоловіка!
Бронвін презирливо пирхнула:
— Все життя мріяла.
— Майбутнє — це мій фах, мадам, — сказав Горацій. — Дозвольте я покажу вам, як це робиться!
Ми з Еммою та Мілардом залишили їх і пішли з Бехіром через увесь табір. Біля простенького на вигляд фургона спинилися, він піднявся короткою драбиною і постукав у двері.
— Раді? — тихо покликав він. — Вийди, будь ласка. Тут люди прийшли з тобою побачитися.
Двері прочинилися, й у щілину визирнула жінка.
— Він боїться. Не хоче злазити з крісла. — Вона уважно нас роздивилася, потім відчинила двері ширше й знаком запросила нас увійти. Ми вибралися вгору драбиною й, попригинавши голови, зайшли в тісну, але затишну кімнатку, що здавалася вітальнею, спальнею і кухнею водночас. Під вузеньким вікном стояли ліжко, стіл і стілець, а також маленька пічка, труба якої виходила в отвір у даху. Тут було все для того, щоб мати змогу тижнями чи навіть місяцями самодостатньо жити в дорозі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу