Енн Файн - Борошняні немовлята

— Еге ж, побавмося!

— Овва, що ж ти виробляєш? Не витирай цією ганчіркою посуд, ти ж її щойно в туалеті використовував!

— Якщо почнеться дощ, занеси випраний одяг у дім. Бо інакше знаєш, що буде? Він може намокнути!

— Ви, напевно, все це вигадуєте, — серйозним тоном звинуватив їх пан Картрайт. Але, хоч так, хоч сяк, він і сам не міг придумати, про що тут ще можна говорити, окрім тем, які будь-хто, навіть не надто розумний, второпає самотужки за два тижні.

Він стер напис з дошки.

— Ви ж усвідомлюєте, — сказав він, — що залишаються тільки немовлята і їжа?

Він був упевнений, що на цьому справі й кінець. Адже більшість із цих хлопців витрачала добру половину дня на об’їдання. Майже неможливо було дотягнути до кінця уроку без зауважень: то одному кажеш щось проковтнути, то другому виплюнути, то третьому загорнути й відкласти до початку перерви. Так, їжа — безпрограшний варіант.

Але ні.

— Пане, ми вже робили проект з харчування. Насправді він не має нічого спільного з їжею.

— Суцільна писанина.

— Самі лиш рецепти.

Вейн Дрісколл, докладаючи неабияких зусиль, напружив свої звивини та з відчуттям тріумфу згадав фразу, що абсолютно випадково закарбувалася в його пам’яті ще під час першого року навчання:

— Збалансований раціон, пане!

— Тобто сніданки двох беззубих старперів.

— Те ще занудство.

— Куховарством і не пахнуло.

— Ми лише розглядали таблиці та всяке таке.

Пан Картрайт був спантеличений. Платники податків так гарують, щоби школи було облаштовано величезними блискучими кухнями, а учні їх навіть не використовують?

— Ну хоч інколи ви ж куховарили! — наполягав він.

Сердита міна, яку зробив Саджид Махмуд, налякала б і камінь.

— Однісінького разу, коли мені дозволили покуховарити, — сказав він, — через це здійнялася величезна буча, бо я, бачте, діставши оцінку, викинув приготовану їжу в смітник.

— І правильно! — сказав пан Картрайт. — Навіщо ж марнувати продукти?

— Але ж я не міг цього з’їсти, зрозумійте нарешті! То було тушковане м’ясо, а я м’яса не їм.

— Тоді ти мав би приготувати якусь іншу страву.

Після згадки про давню несправедливість пекучий гнів охопив Саджида з новою силою.

— Але чому? Ніхто ані слівця не сказав про те, що потім страву треба буде з’їсти . Ніхто навіть не заїкнувся ! Лише безперестанку повторювали, що їжа має бути, як уже казав Вейн, збалансованою, багатою на вітаміни і всяке таке. Але ніхто й не натякнув, що страва мусить бути смачною чи що потім її доведеться з’їсти.

Він перейшов на люте бубоніння:

— І та Стара Причепа виправила мою оцінку з четвірки на двійку. А ще змусила вичищати смітник…

— А решта що скаже? — перебив його пан Картрайт. І, як йому здалося, вдався до дуже хитрого ходу, даючи Саймону можливість скинути з себе всю відповідальність за свій випадковий хибний вибір:

— От ти, Саймоне, ти ж точно вибрав би їжу?

Саймон кинув на нього сердитий погляд:

— Ні, не вибрав би.

— Та ну? — продовжував пан Картрайт. — Я впевнений, що такий здоровий парубчисько, як ти, завжди радий тарілці-другій якогось їдла.

Але Саймон нізащо не збирався дозволити пану Картрайту себе обіграти. Ні, він не буде мовчки спостерігати, як решта класу переходить на бік учителя, забувши про минулорічні невтішні факти.

— Таж нас ледь не заморили голодом , — сказав він. — Ми мало не віддали Богу душу , перш ніж почали куховарити. Спочатку ми гаяли тижні за тижнями, щоб навчитися переводити унції [7] Унція — одиниця вимірювання маси, близько 28 грамів ( прим. редакторки ). в грами, потім нам знадобилися ще тижні, щоб навчитися переводити їх назад, а потім нас почали діставати тим, що потрібно їсти вдосталь мішковини…

— Напевно, клітковини…

— Та байдуже, — Саймон не звернув уваги на виправлення. — На кухню нас пустили лише двічі за весь триместр.

Він не втримався і з гіркотою в голосі додав:

— Та й то одного разу з тих двох половину класу майже відразу вигнали з кухні — за те, що ми собі тихенько стояли в черзі.

Пан Картрайт багатозначно глянув на нього.

— Тихенько стояли в черзі? Так само тихенько, як під час лінійки сьогодні вранці, коли я тебе вигнав?

— Навіть тихіше, — невинним тоном відповів Саймон.

— Пане, усе саме так і було, — підтримав Саймона Робін Фостер. — Ми просто стояли в черзі.

— Стояли в черзі до кухонного комбайна.

— Треба ж було нам якось порізати помідори, чи нє?