Енн Файн - Борошняні немовлята

Жарт був не надто смішний. Але Саймону стало краще вже від того, що мама доклала зусиль і пожартувала. Він усвідомлював, що, попри намагання зробити розмови про батька легкими, вона все ж розуміє: Саймон має причини дуже чутливо все це сприймати.

Закидаючи рештки вечері в рот, Саймон невиразно запитав:

— Коли ти вперше збагнула, що я — особистість?

Він не знав, якої відповіді очікувати. Можливо: «Коли тобі було вісім років» (він тоді відмовився піти на свято до Гіацинт Спайсер). Чи: «Ще в чотири рочки» (коли він влаштував таку істерику у взуттєвому магазині, що завідувачка особисто прийшла і дала йому ляпаса).

Однак мамина відповідь дуже його здивувала.

— О, ще за тижні до твого народження! Напевно, ми з тобою жили в різних часових поясах. Коли я бігала у справах, ти поводився так тихесенько, ніби тебе взагалі немає. Але варто мені було покласти голову на подушку, ти прокидався і починав мене гамселити.

— Це я так у футбол грав, розумієш? — гордо сказав Саймон.

Аж тут він дещо згадав. Зиркнув на годинник. Перше тренування цього сезону. Краще не спізнюватися.

— Мені пора.

Пані Мартін підняла виделку й ніж і плавно поклала його тарілку на свою.

— Пильнуй, щоб маленька панянка не забруднилася, — попередила мати, киваючи на борошняне немовля. — Обов’язково поклади її в безпечне місце.

Саймон ужахнувся.

— Я не піду з цим на футбол!

— Не з цим , Саймоне. З нею .

Він роздратовано відмахнувся від насмішки.

— Хіба я можу взяти її з собою на футбол ?

— Саймоне, ти мусиш її взяти з собою. Так написано в тих правилах, що ти приніс.

Саймон відчайдушно намагався знайти хоча б якусь причину не брати немовля з собою.

— Я не можу. Там будуть хлопці не лише з нашого класу, сама розумієш. У команді з наших тільки я та Вейн. А побачать же всі. Вони луснуть зо сміху. З нас глузуватимуть!

— А ти не виставляй її напоказ.

— Ма-ам!

Вона ніколи не була у хлопчачій переодягальні? Невже вона не розуміє, що там не буває особистих речей? Велике щастя бодай раз на сезон уникнути ситуації, коли якийсь дотепник копирсається у твоїх речах, витягає звідти спідню білизну і влаштує грандіозну виставу, нюхаючи її та вертячи нею на всі боки; або користується твоїм дезодорантом, або цупить гроші на автобус.

Якщо борошняна малючка потрапить у переодягальню, її шанси на виживання нульові.

— Мамо, тобі доведеться за нею наглянути.

— Мені?

— Поки мене не буде.

«Саймоне, навіть не думай», — було написано в неї на обличчі.

— Саймоне, навіть не думай. Мене не буде вдома до дев’ятої. І якщо ти думаєш, що я візьму з собою твоє домашнє завдання…

Саймон вирішив.

— Вона може залишитися вдома сама. З нею все буде добре. Тут цілком безпечно. Я замкну Макферсона у вітальні, щоб він її не погриз і все таке. З нею все буде гаразд.

У маминих очах проскочила іскорка. Що це було? Здивування? Зацікавлення? Витівка? Він не міг збагнути.

— А як же правило номер п’ять?

Правило номер п’ять? A-а, донощики! Саймон схопив перелік правил і не без труднощів перечитав п’яте правило.

Надійні особи (чиї імена не підлягають розголошенню до завершення експерименту) будуть відповідальні за постійний контроль стану борошняних немовлят і дотримання учнями правил, перелічених вище. Цими особами можуть бути батьки, інші учні, шкільний персонал або представники громадськості.

Шкільний персонал! Старий Бецман напевно ж знає про футбол. Що він там казав сьогодні зранку, жбурляючи борошняне немовля? «Хіба ти не чемпіон на всю школу?» Може, він надумає непомітно пробратися і обнишпорити переодягальню в пошуках їхніх з Вейном немовлят.

Та «інші учні». А що, як він наказав ще комусь припильнувати за ними? Може, цього Джиммі Голдкрофта таємно призначено щуром? Підозрілий тип. Доносити на інших — цілком у його стилі.

І «представники громадськості». Пані Спайсер, їхня сусідка, постійно поправляє фіранки на вікнах. Таж вона природжена шпигунка! Така залюбки змовиться з ворогом. Їй це раз плюнути.

Ні. Нікому не можна довіряти. Можливо, навіть власній матері…

Його погляд знову впав на правило про донощиків. «Цими особами можуть бути батьки…»

Повільно, немов мимохідь, він подивився в її бік. Ця іскорка! Вона досі в її очах!

Та ну, бути цього не може. Тільки не мама. Як йому взагалі таке могло спасти на думку?

Хоча…

Ці батьки, вони ж ладні на будь-що задля освіти своїх дітей. У цій ситуації їй нічого втрачати. Хіба він не знав із власного гіркого досвіду, як низько вона може впасти? Протягом минулих років мати робила все можливе, щоб покращити його шкільну успішність. Погрози. Підкуп. Навіть покарання. Вона залишала його без кишенькових грошей. Вона забороняла йому виходити з дому. Вона кричала. Вона благала. Інколи навіть плакала (це було найгірше).