Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

– Ти це серйозно, Мерил? – запитала вона, коли мова повернулася до неї.

– Так, звичайно, – спокійно відповіла жінка, ніби брати хлопчиків з притулку в Новій Шотландії було щось на кшталт весняних робіт на будь-якій порядній фермі в Ейвонлі, а не нечуваним досі нововведенням.

Пані Рейчел відчула, що зовсім втратила душевну рівновагу. Думки її складалися з одних вигуків. Хлопчик! Мерил і Метью Катберти беруть на виховання хлопчика! З сирітського притулку! Та це ж кінець світу! Після такого її вже ніщо не здивує! Ніщо!

– Та як вам таке могло спасти на думку? – запитала вона, а радше висловила несхвалення, що це рішення не погодили з нею.

– О, ми думали про це досить довго, точніше, всю зиму, – здалеку почала Мерил. – Пані Александер Спенсер була в нас перед Різдвом і сказала, що навесні збирається взяти на виховання маленьку дівчинку з притулку в Хоуптоні. Там, у Хоуп-тоні, живе її кузина. Пані Спенсер відвідувала її й дізналася все про цей притулок. Тож відтоді ми з Метью весь час поверталися до цієї теми в розмовах. Нарешті вирішили, що візьмемо хлопчика.

Ти знаєш, Рейчел, Метью вже за шістдесят. Він не такий бадьорий, як раніше, інколи скаржиться на біль у серці. І не мені тобі розказувати, як важко зараз найняти кого-небудь, щоб допомагав на фермі. Тут немає нікого, крім цих дурних французьких підлітків. Тільки якогось із них приставиш до справи й чогось навчиш, як він тікає на завод, де консервують омарів, або в Сполучені Штати. Спочатку Метью пропонував взяти хлопчика з Англії. Але я твердо сказала «ні». «Може, вони й непогані, я нічого проти них не маю. Проте не хочу мати справу з лондонськими вуличними хлопчиськами. Нехай він буде хоча б тутешній. Звичайно, ризик буде, кого б ми не взяли. Проте спатиму я спокійніше, якщо ми візьмемо канадську дитину».

Тож кінець кінцем ми вирішили просити пані Спенсер привезти для нас хлопчика, коли вона їхатиме за дівчинкою. А минулого тижня дізналися, що вона незабаром вирушить, і через родину Роберта Спенсера в Кармоді передали їй, що це має бути кмітливий симпатичний хлопчик років десяти-одинад-цяти. Це справді найкращий вік – дитина вже досить доросла, щоб допомагати по господарству, й одночасно її ще можна правильно виховати. У нас він житиме, як у Бога за пазухою та ще й здобуде освіту. Сьогодні листоноша приніс телеграму від пані Александер Спенсер, у якій сказано, що вони приїдуть поїздом о п’ятій тридцять. Метью поїхав на станцію в Брайт Ривер зустріти хлопчика, а пані Спенсер, звісно, поїде далі до Вайт Сендс.

Пані Рейчел пишалася тим, що завжди висловлювала свою думку без будь-яких застережень. До цього вона й приступила тепер, вже визначивши своє ставлення до цієї приголомшливої новини.

– Ну, Мерил, я прямо тобі викладу, що думаю. Ви вчинили жахливу дурість! Це ризик, скажу я вам. Ви не розумієте, що робите! Берете чужу дитину, не знаючи нічого ні про її характер, ні про її батьків, ні про те, ким ця дитина може вирости. Ось, тільки минулого тижня я читала в газеті, як один фермер з дружиною з наших же місць взяли хлопчика із сирітського притулку, а він взяв та й підпалив вночі їхній будинок – навмисне, Мерил, і вони мало не згоріли живцем. Знаю ще один випадок, коли усиновлений хлопчик висмоктував сирі яйця, а названі батьки не могли відучити його від цього. Якби ви запитали моєї поради в цій справі – чого ви не зробили, Мерил, я сказала б: заради всього святого, викиньте це з голови! Ось так!

Це запізніле застереження, здавалося, не образило й не стривожило Мерил, спиці так і літали в її руках.

– Не сперечаюся, бо в тому, що ти кажеш, Рейчел, багато правди. У мене теж є сумніви. Але Метью так захопився цією ідеєю… Я зрозуміла це, тому й поступилася. Він так рідко чогось хоче, що мій обов’язок – поступитися. А що стосується ризику, то він є майже у всякій справі. Якщо вже на те пішло, то і з рідних дітей невідомо що виросте. А Нова Шотландія – це зовсім близько від нашого острова. Інша справа, якби ми брали дитину з Англії або Сполучених Штатів. Канадська дитина не може дуже сильно відрізнятися від нас.

– Ну, сподіваюся, все буде добре, – сказала пані Рейчел тоном, який свідчив, що вона сильно в цьому сумнівається. – Тільки не кажи потім, що я тебе не попереджала, якщо він спалить Зелені Дахи або насипле стрихніну в колодязь. Я чула, таке трапилося в Нью-Брансвіку, де прийомна дитина зробила це, а вся сім’я помирала в страшних муках. Тільки тоді це була дівчинка.

– Ми беремо не дівчинку, – сказала Мерил, ніби отруєння колодязів було чисто жіночою спеціалізацією й не слід було очікувати такого від хлопчика. – Мені б ніколи не спало на думку взяти на виховання дівчинку. Дуже дивуюся, чому пані Александер Спенсер це робить. Утім, вона усиновила б весь сирітський притулок, якби тільки таке спало їй на думку.