Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

Тож одразу після чаю пані Рейчел попрямувала до Зелених Дахів. Від Долини Лінд до просторого будинку посеред саду, де жили Катберти, було всього чверть милі великою дорогою, але значно довшою була стежка, що вела до ґанку. Боязкий і мовчазний батько Метью, в якого і вдався син, поставив дім якомога далі від сусідів – на віддаленому краю розчищеної ділянки, яка підступала до самісінького лісу. Тож Зелені Дахи були ледь видимі з дороги, вздовж якої дружно розташувалися всі садиби Ейвонлі. Пані Рейчел ніяк не могла примиритися з таким вибором Катбертів.

– Це так, просто дах над головою, скажу я вам, – розмірковувала вона вголос, крокуючи порослою травою й обсадженою кущами шипшини стежкою. – Тож чого дивуватися, що Метью та Мерил не такі як всі, адже живуть відлюдьками. Звичайно, якщо дерева вважати товариством, то їх тут, слава Богу, вистачає. Але все-таки, гадаю, краще дивитися на людей. Хоч на-правду вони, здається, всім задоволені. Чи просто звикли до такого життя? Власне, до всього звикаєш, як сказав ірландець, засуджений до повішання.

З цими словами пані Рейчел ступила зі стежки на старанно підметений задній двір Зелених Дахів, з одного боку якого височіли старі верби, а з другого – рівні пірамідальні тополі. Проте ані найменшої палички чи камінчика на подвір’ї не було видно – від пані Рейчел таке не приховати. У глибині душі вона була впевнена, що Мерил Катберт прибирає тут так само часто й ретельно, як і в будинку. Можна було б обідати прямо на землі, не побоюючись проковтнути навіть грудочку бруду.

Пані Рейчел енергійно затарабанила у двері й одразу почула у відповідь: «Увійдіть!» Кухня в Зелених Дахах була просторою й затишною… або радше була б затишною, якби не зразкова, ба більше: сліпуча чистота. Цим вона нагадувала вітальню, в якій ніхто ніколи не буває.

Вікна в кухні дивилися на схід і на захід. Із західного, що виходило на задній двір, лилося м’яке червневе сонце. Східне ж ледь показувало вишневе білопіння саду й стрункі берізки, що злегка погойдувалися біля струмка, бо його поволі мережив кучерявий плющ. Саме тут зазвичай сиділа Мерил Катберт, якщо вирішувала відпочити, недовірливо поглядаючи на сонце. Світило видавалося їй занадто веселим і легковажним для світу, який належало сприймати з усією серйозністю. Тут сиділа вона й зараз – з плетивом у руках. Стіл позаду неї був накритий до вечері.

Пані Рейчел ще не встигла як слід причинити двері, а вже помітила всі наїдки на ньому. Та насамперед їй впали в око три тарілки, наче Мерил чекала, що хтось приїде до чаю разом із

Метью. Проте посуд був звичайний, не святковий, у креман-ці – тільки яблучне повидло, а на блюді – один вид печива, тож очікуваний гість навряд чи був дуже важливою персоною. Тоді що означали біла сорочка та гніда кобила? Пані Рейчел зовсім розгубилася, не маючи сил розгадати дивовижну таємницю, яка так несподівано огорнула зазвичай тихі й позбавлені таємничості Зелені Дахи.

– Добрий вечір, Рейчел, – сказала Мерил жваво. – Чудова погода, правда? Сідай, будь ласка. Як там всі ваші поживають?

Щось таке, що за браком іншого визначення можна назвати дружбою, завжди існувало між Мерил Катберт і пані Рейчел, всупереч – або, можливо, саме завдяки – несхожість їхніх натур.

Мерил була високою аж надто худорлявою жінкою – її стан, здавалося, складався з одних кутів, без жодних заокруглень. У темному волоссі, скрученому в маленький вузол на потилиці, що тримався купи завдяки двом металевим шпилькам, виднілося кілька сивих пасом. Вона справляла враження жінки, яка за будь-який обставин не поступилася б чистим сумлінням. Власне, такою вона й була. Хоч інколи на її обличчі з’являвся вираз, який недвозначно натякав на вроджене почуття гумору.

– У нас усі здорові, – сказала пані Рейчел. – Натомість мене стривожило, чи, бува, у вас хтось не захворів, коли побачила Метью в кабріолеті. Одразу подумалося, чи не поїхав він за лікарем.

Губи Мерил ледь здригнулися в усмішці: вона знала, що випробування білою сорочкою Метью, кабріолетом і гнідою кобилою буде непосильним для сусідки, тож цей візит не став для неї несподіваним.

– О ні, я цілком здорова, хоч учора в мене дуже боліла голова, – сказала вона. – Метью поїхав на станцію в Брайт Ривер. Ми беремо на виховання хлопчика із сиротинця в Новій Шотландії. Він приїжджає сьогодні вечірнім поїздом.

Якби Мерил сказала, що Метью поїхав на станцію, щоб забрати кенгуру, надісланого з Австралії, це приголомшило б пані Рейчел значно менше. А тут вона оніміла на цілих п’ять секунд, підозріло дивлячись на Мерил, чи, бува, не захотіла та пожартувати над нею. Пані Рейчел була готова припустити навіть таке.