Марина Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

— Ні, таки ж молодчинка Софійка, га?!

— Недарма із грецької перекладається «мудра»!..

— Ні, що ж за прекрасна в нас, Таню, дитина!..

— А воно, Сніжанко, і правда: вимагаємо від когось знаків уваги, а самі що для цього зробили? — кається мама.

— Ні, нарікаємо, що кохання загрузло в буднях, а самі спробували хоч якось цьому завадити? — за мамою кається тітонька.

— Мій Славик весь час по відрядженнях мотається: на мою вчительську зарплату кредиту-бо не погасиш!..

— А мій Сергійко… А мій Сергійко зморився з дороги, а мусить сидіти із нашим Сергійком, бо жінці заманулось піти на посиденьки! Все! Дякую за гостину, спішу додому! Викличу таксі, бо містом бродити пізненько! Та й скоріше буду вдома!

«І розпарованих чобіт ніхто не побачить!» — подумки пирхає Софійка.

— Таксі! — раптом підвела вказівний палець мама, поки тітка набирала номер таксопарку.

— Що таксі, мамо? — здивувалась Софійка.

— Баба Валя якось викликала з мого мобільника таксі! їй чогось було треба терміново, а звичайні телефони якраз у всьому під'їзді не працювали!

— Отже, там вона могла бачити наші номери!.. — не так до мами, як до себе пробурмотіла дівчинка.

— Скоріш за все ні, бо сказала, що нічого в цій техніці не тямить. Хіба випадково, бо, коли я набрала їй номер, поки вона собі говорила, я вийшла в кімнату до Ростика! Тільки ти ж, доню, цього разу нашу сердешну бабу Валю ні в чому не підозрюєш? Минулий гіркий досвід чомусь тебе, сподіваюсь, навчив?

О, мама й не знає, що таких гірких досвідів у Софійки аж цілих три! Еге, вже тричі за цей рік, відколи переїхали в нову квартиру і надбали нову сусідку, дівчинка помилково підозрювала її в різних гріхах. То були три цілком окремі історії, але…

Мама пішла провести тітоньку до машини.

…Але хіба зовсім невинна людина може викликати недовіру так часто?

Так-так-так… Софійці ясно було тільки, що в маминому електронному мобільному записнику точно є Пустельників номер. І ще ясно, що діло те-е-емне…

«Шкр-р-ряб! Шкр-р-ряб…» — озвалося тихенько з-під підлоги.

А може, то зовсім не від тих сусідів, що під ними, а від тих, що навпроти?..

Художник Калинич малює біля третього дуба.

Це Софійка з Сашком уже ввійшли до старого парку і роззираються по центральній алеї. Вчорашній дощ у зливі сонячного проміння і пташиного співу творили прегарну світломузичну симфонію. Ще й в обробці буйної посвіжілої зелені!

Вона завжди минала цю алею схвильовано. Стенди з готовими картинами, які тут щоразу виставляли на продаж місцеві художники, будили в Софійці її нереалізовані малярські амбіції, а портрети просто захоплювали: на них обличчя такі одухотворені, красиві, шляхетні й романтичні! Фадійчукові теж завше подобалось розглядати полотна: він мав явні здібності до малювання, але на шефовій фірмі був тільки дизайнером, тож на живописців дивився, як на недосяжних богів. Сьогодні ж мали всі підстави хвилюватись.

Та-а-ак, спершу минути ятку з фабричними сувенірами, потім — сивого кучерявого маляра, якого так і звуть Кучерявим, тоді…

Ага, ось і він. Довге волосся, аристократичні бакенбардики — все як годиться художникові і як описав Пустельник. На стенді — кілька олійних ескізів та завершених пейзажів з Вишнопільськими краєвидами. Окремо на мольбертах — портрети-рекламки й написи: «Ваш портрет за п’ятнадцять хвилин!». Усе, як Софійці й потрібно. Зараз давня мрія співпаде з практичною життєвою потребою.

— Ах! — сплескує руками Софійка, зупинившись біля Калиничевого стенду. — Така краса — і лише за п’ятнадцять хвилин!

— А за скільки гривень? — діловито запитує Сашко те, що «прописано за сценарієм».

Почувши суму, Сашко радісно обертається до Софійки:

— О, якраз у мене зараз скільки і є! Хочеш, зроблю тобі подарунок?

Гроші на «подарунок» Пустельник залишив Софійці ще того їхнього таємничого вечора, але Фадійчук від них категорично відмовився: мовляв, що це — я тобі вже й портрета не зможу подарувати? Гідність у цього хлопця — як у найповажнішого аристократа: до жодних подачок не опуститься!..

— Та ну! — грає вагання Софійка. — Може, не варто?

— Така гарна дівчина і не варто? — вступає в розмову Калинин, і Софійка, вже поза сценарієм, спалахує рум’яцем. — За честь малювати настільки досконале обличчя ще й скину гривню чи дві!

Художник садить Софійку на стільчику під дубом. Вибирає для неї позу, радить не соромитись і розслабитись. Нарешті вмощується навпроти з мольбертом і починає чаклувати над білим аркушем.