Марина Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Не менший від псевдоніма «Українка», взятого авторкою Софійчиної улюбленої «Лісової пісні».

«Прізвище Симиренко стало синонімом успіху і доброчинності»… Таж вона, Софійка, теж, замість киснути й нарікати, завжди власними зусиллями досягає успіху, щасливого кінця кожної казки!

Софійка геть і забула, для чого взагалі поринула в цю історію. Ах, ну так: предки Олександра Щербанівського! Виходить, і вони колись так само були козаками, не присягнули Катерині, потрапили в кріпацтво, проте викупились із неволі!

Чиясь дбайлива рука підсунула Софійці бутерброда, і вона зі свіжими силами пірнула в книги.

Те, що прочитала про смерть Лева Симиренка, її шокувало! Так підступно знищити видатного вченого, який зробив Україні скільки добра, який зібрав найбільшу світову колекцію рослин найкращих ґатунків, розвинув нові технології в садівництві, вивів унікальні сорти яблук!.. Та й не лише Україні: у далекому холодному Красноярську він заклав оранжерею і міський парк. А яблуко «симиренку» (про це ж і мама казала) знають у всьому світі!..

— Бач, а цього я про Симиренка й не чула! — пробив Софійчині роздуми Лесьчин голос: вона сиділа поруч. — Я лиш читала, що Миколу Леонтовича убили так само. Ні, ще підступніше: завербований чекіст упросився до нього ночувати, а після вбивства ще й украв у його сестри гроші!

— Га? — стріпнула головою Софійка. — Ну, Леонтовича я хоч не знаю, а тут — усе мов живе перед очима!

— Не знаєш? Ти мене здивувала! Ще скажи, ніби не чула його знаменитої «Ластівочки»!

— Як це не чула? Та Роська Підлісняк на Різдво у моєї бабусі так гарно її виводила, що аж-аж!.. Стривай, то це… То це Леонтович написав?

— Щедрівка народна, він зробив її музичну обробку.

— Гм, шкода…

— Чого ж, обробка шедевральна — Леонтовича шкода. І Симиренка… — Софійка нарешті роззирнулась навколо й побачила вже лиш порожні парти: — Лесю, ти що, досі тут ради мене?

— Не зовсім: я теж маю звичку в книжки встромлюватись і про все забувати, от біля тебе й собі зачиталась… Надворі однаково дощ… Якби не закінчились бутерброди, може, й заночували б над цими томами, а так… То йдемо на інтернет чи ні?

— Мамо, а баба Валя може знати номери наших мобільних телефонів? — делікатненько промацувала ґрунт Софійка.

— Звідки? — мама поралась біля столу, бо чекала поважної гості — Сніжани. В них мали бути, як їх, дівочі посиденьки. — І нащо? Свого мобільника в неї нема, їй досить телефону стаціонарного. А з нами й того не треба — перебігти коридором та й вже.

— І що, не було ні разу такого, коли б їй згодився? Наприклад, з твого мобільного комусь терміново подзвонити?

— Гм… — мама задумливо розглядала пляшку ожинового вина, яке дідусь готував за особливим рецептом і вистоював кілька років у погребі. — Та наче ні… Де вже та Сніжана? — поставила пляшку на стіл. — Домовились же: тільки Сергій повертається з Києва, лишає малого з ним і бігом до мене!

— Видно, Пустельник ще не вернувся… — зітхає Софійка. Як там у нього, чи все вдалося? Ясно: коли тітонька наповратилась на свої посиденьки, то самого його тут сьогодні точно не бачити!

Тітонька заявилась за годину:

— Ох, ледве того Сергія діждалась!

Ростик і близнючки вже спали, і посиденькам ніщо не заважало. Урочисто відкорковано пляшку…

Софійка безшумно снувала кухнею, неспішно готуючи собі чай. Власне, мама й тітонька все одно на неї не зважали.

Востаннє посиденьки були років три тому. Якогось грудня тітонька з мамою святкували Варварин день. Як і годиться, відзначали це свято у чисто жіночому колі. Вони цілий вечір дудлили пиво й базікали, як самі казали, про життя. Що саме, не пригадує. Знає тільки, що Сніжана тоді пішла від них у розпарованих чобітках: один її, другий мамин. Воно б нічого: у них-бо з мамою ноги однакові. Дивно хіба, що один, Сніжанин, був на шпильці, в іншого — маминого — широкий підбор. І що тітонька дійшла-таки в них додому, різницю помітивши аж уранці.

Спочатку жінки тільки потроху пригублювали вино й хвалили дідусеву майстерність. Потім почались розмови про життя. І від розмов тих Софійка, яка так само неспішно зайшла зробити наступну чашечку чаю, мало не обпеклась окропом.

— Таню, він не дає розвиватись моїй кар’єрі! — бідкалась тітонька. — Уявляєш, малювання для нього все, а як мені до пацієнтів іти — то краще бав дитину! Або йому, бачте, потрібно їхати в Київ! Або його терміново кличуть у Леськовичі!