Марина Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

— Ой, гадаєш, і Ростик не на мені? — вторила мама. — Та якби не Софійчина поміч!..

— І це ради нього я пожертвувала молодістю, красою! — виливала страждання Сніжана. — Ради нього не зважила навіть на прізвище! Ні, ти чула це прізвище? Кавун! Мов не зі столиці, а з херсонського придорожнього базару!

— А в мене краще? Щербань! — аж схлипнула мама. — Твій хоч роду інтелігентного, художницького і столичного, а мій Славик? Жартує, що пролетарського, і гадає, що це смішно! Ні, звичайно, мені свекруха, царство їй небесне, не зробила нічого поганого, але… Але ти ж розумієш, як нам, учительським донькам, іноді бракує високого почуття, елітності духу, навіть аристократизму!

Ого, які словесні мертві петлі! Як мама й тітонька наразі цілком забули про Софійчину присутність на кухні, так Софійка забула про свій чай. Атож, їй ніколи не подобалось власне «надщерблене» прізвище, навіть намагалась, де можна, його не світити. Атож, тему татової родини в них удома завше делікатно обминали: він таки не міг нічого виставити на противагу численним легендам-переказам про маминих предків. Татового батька Софійка не застала, але трохи пам’ятає татову маму Віру. У неї ж у приймах, у старому будинку, звідки рік тому виїхали в цю нову квартиру і де тепер Сашко робить свої ремонти, й жила молода сім’я тата В’ячеслава й мами Тані. Бабуся Віра завжди брала Софійку з собою на базар, по магазинах і, на відміну од мами, завжди дозволяла стрибати на антикварному рипучому дивані. Виявляється, старенькій бракувало аристократизму! Це вже не було схоже на маму (ех, не чула вона Хазяйки!), та й узагалі не лізло ні в які рамки!

— Ну, в мене його аж зашкалює! — не підтримала мами Сніжана. — Мій як почне бігати на ті свої етюди — не знаєш, що й думати! А це вже другий тиждень як затіяв мене з Сергійком малювати. Щось типу «Сучасної мадонни» творить. Гадаєш, романтика? Малий собі на моїх руках під «Місячну сонату» Бетховена спить, а мені хоч повісся! Руки терпнуть, у спині кілок! А він: «Ось ще тут, Сніжинко, уловлю світлотінь!» «Потерпи, моя Сніжинко, ще спробую дібрати барву!» І кінця тій картині не видно. Це в нього називається творчим пошуком.

— Тебе хоч на картині увічнить і так гарно Сніжинкою називає, а я? Ото й тільки, що колись написав мені кілька віршів. Щось на зразок «Таню, Таню, я вітаю!» Вірші, треба визнати, геть нездарні, але хоч щось! Відтоді — лиш сіра проза! Або жартики. «Мушу визнати, що навіть моя майстриня Тетянка не втне таких добрих пиріжечків, як сусідка Росава!» Останнім часом і квітки не подарує! А я ж, погодься, і при красі ще, і при фігурі!

Тато вірші писав? Це вже цікаво! А квіти… Ге, то виходить, що Сашко, після якого не встигає міняти у вазах букети, справжній романтик?

— Ох, видно, правду кажуть, що всі вони, чоловіки, однакові! — попри такі різні симптоми, тітонька чогось виводить однаковий діагноз.

— Це точно!

Треба втрутитись, бо… Софійка загрозливою тінню стала біля столу навпроти лампи:

— Так, жіночки! Що вам за пійло дідусь підсунув? — відкоркувала пляшку й понюхала горлечко. — До чого ви добалакались, тямите? Прізвища не подобаються? То й лишались би Ягідками, хто боронив? Правда, ви, тітонько, мали кращу нагоду — вийти за нареченого з чудовим прізвищем Білий. Були б собі сто першою напівлегальною дружиною в такої собі сучасної Синьої Бороди! Ах, перепрошую, той скупий лицар звався б у нашому варіанті Білою Бородою!

Під ошелелешене мовчання Софійка сховала пляшку до шафи й сміливо продовжила:

— А чиє то серденько гупало на весь Половинчик, коли вдалині на березі з’являвся патлатий красень з мольбертом? Теж забулось? Та я… Та одна моя знайома, якщо хочте знати, вважає вашого Пустельника найкрасивішим чоловіком на планеті Земля!

— Як вона сміє?! — прорізався голос у тітоньки.

— Це ви як смієте, тітусю! — зашарілась все-таки більше не від сорому, а від праведного гніву. — А ти, мамо, згадай Фадійчукового тата. Як він, дізнавшись про народження близнючок, утік, покинувши і дівчаток, і Сашка? Наш тато після народження Ростика думав кудись тікати? А батько Вадима Кулаківського?

І що з того, що він з відомого роду, якщо, забувши родину, тинявся світами стільки років! А тепер за найменший збиток лупцює синочка, як Сидорову козу? Тато наш хоч на когось у хаті руку здійняв? Ех, ви!

На цій пафосній ноті Софійка гордо пішла до своєї кімнати.

На кухні як вимерло.

А тоді жіночки знов заходились хлипати. Але вже від зворушення: