Марина Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

— А ви, дідусю, швидше докажіть свою історію, поки справді не ускочили в халепу! — заблагала, коли звернули на безпечну доріжку.

— Отже, Оришка пішла до лісу й заловила чи то діда з русалкою, чи то саму русалку… Сама-самісінька в ліс ходила! І щось там їй, розлучниці, заподіяла! Так чи ні, а звідти бабка вернулась переможницею: дід ходити до лісу перестав, а русалки відтоді ніхто не бачив!

У верховітті мовби щось звереснуло і знов полопотіло крилами. Чоловіки, порадившись, постановили, що це сойка: та вміє навіть людей передражнювати.

Під гору дерлися мовчки, і Софійка мала змогу обдумати почуте. Охо-хо! Справа гірша, ніж гадалося! Виявляється, Росяниця мститься не чоловічій, а жіночій половині Вишнево-Ягідного роду! З Оришкою не впоралась, то Софійку вибрала крайньою?!

Вони вже вийшли на рівне, трохи відсапались, і дідусь згадав про головну мету прогулянки:

— От вам і Білокрилівка! Правда, не знаю, чи на цій річці було, чи, може, на Олексівському болоті… Дідова хата, подейкують, стояла під ліском, де колись багато бузьків було… А де це? І де тепер ті бузьки? Як трапиться одне гніздо — вже подія!

— Бузьки? Чорногузи тобто? — зрадів краєзнавець. — Зразу треба було сказати! Подивіться навколо!

Софійка підвела очі й завмерла. Страшний сон? Сцена з фільму жахів? Крізь мовчазні сутінки звідусіль, наче монстри, їх обступали… обідрані, напівмертві старі дерева. Немов страховиська, простягали до мандрівників свої покорчені лапи-гілляки, поляпані мовби якимось вапном! А на кожному стовбурі — ніби стара пелехата шапка!

— Атож-атож! — торжествував Гарбуз. — Отак-от моторошно виглядає місце масового поселення, по-науковому — колонії, нашого найсвященнішого, найблагороднішого птаха — чорногуза, по-науковому — лелеки білого! Саме в цій частині Білокрилівського лісу вони селяться й живуть у природних умовах з давніх-давен!

Справді, лише тепер утямила: всі дерева залиті пташиним посльодом! А верхівки вимощені гіллястими гніздами! Оце якось покаже Сашкові!

Так то так, але для повної правдивості чогось бракувало!

— А де ж… самі бузьки?

— Ку-ку, онучко! — розвів руками перед Софійкою дідусь Іван (мабуть, навчився у Віти). — Отямся! Зима надворі!

І справді, ку-ку.

— О, навесні, як прилетять, буде тут і ґвалту, і клекоту! Влітку, як малі вилуплюються, і потикатись небезпечно: такий ярмарок, таке тирловисько! — усміхався Гарбуз. — Зелені майже не видно, та й тяжко їй тут рости! Все в чорно-білих тонах! Наче в пеклі побуваєш! І в той же час — чистий рай для дослідників!

— Та й для чорногузів, мабуть, теж! — вражено хитав головою дідусь. — Ти ба, не знав, що й тепер є бузькові гаї! Отже, мій дід жив таки під Білокрилівським лісом, таки біля Кам'янки відбувалися ті пригоди!

— Слухайте! — Аж підскочила від нового відкриття. — А може, того й Білокрилівський? Бо ж лелека — теж тотем давніх людей?

— Ще ніби від Лелі, богині краси та кохання, походить! — усі радісно закивали.

Стало веселіше. Тим паче, колонію вже минали, вдалині чорніли звичайні хащі, а ще далі чулося рятівне гудіння траси.

— Отак і розкажеш, Софійко, в школі: як налетять з лісу на Вишнопіль об’їдати вишні, як закриють небо своїми білими крильми!..

— Як понаїдаються тих п’яних вишень, що ваш прадід вирощував! — згадала колишню дідусеву побрехеньку.

— О, тоді їм уже ні жаб, ні змій на закуску не треба! — реготав дідусь.

— І все-таки, і все-таки! Щось тут не в’яжеться! — порушив ідилію Гарбуз. — На бузька як не дивись, а він — чорногуз, та й годі! Гузка, задня частина, чорна. Хіба колись недобачали?

Розчаровано примовкли. Добре, що траса близенько, нарешті спинять якогось приміського автобусика — і додому!..

— До речі, Софійко, про змій і про «дому»! — плеснув себе по чолі дідусь. — Забув похвалитись: у нашому погребі вужі завелися! На зміну клімату, чи що?

— І у ва-а-ас? — протягла Софійка.

— Серед зими? — здивувався пан Віктор.

Але договорити не встигли: з темряви у бік Вишнополя вже торохтіла маршрутка.

Що ж такого утнула тоді розгнівана бабка Оришка? Десь там, у її вчинкові, є для Софійки порада-підказка! На жаль, дідусеві невідомо, а більше спитати немає в кого, бо у неї він — її єдиний онук!

Софійка давно забула про Малофонтанну вулицю і вигулювала Ростика в інших кутках. Центр, де зовсім недавно продавались ялинки… Сашкова точка… їхній колишній спільний будинок… Марно тягала візочка туди-сюди, марно вдавала, що милується місцевими краєвидами, й кидала нарочито байдужі погляди по вікнах знайомого напівпідвалу!