Марина Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

— Схаменіться, які лампочки в той час! — Ох, панові Гарбузові аби все по правді було!

— Ну, то до каганця чи до свічки! — не моргнувши оком, виправився дідусь. — Я, мовляв, над русалками начальниця. І через дрібниці з людьми заходитися не стану. Полюбила я тебе, красний парубче!

«Красний парубок? Чи не той Напередовець, про якого Росяниця співала в колядці?» — хапалась за думки Софійка.

— Вподобала тебе, каже, відтоді, як тут уперше з’явився! — Дідусь уже зліз із валуна й шурхотів стежкою. — А сама ж — гарнюча, як намальована! Якщо дід мій брехав, то і я брешу, але була струнка, мов очеретинка. Очі — як два зелені озерця! Волосся темнюще, довжелезне, по коліна!

Ох, не брехав прапрадід! Лелечко, який знайомий портрет! Підліснячка, отже, здавна до їхнього роду підбирається?

У плечі подмухав крижаний вітерець, осока навколо погрозливо зашипіла, верби моторошно закалатали безлистими гілками…

— І що ж ваш дід на ті залицяння? — Софійка боялася, що зараз їй щось завадить (може, та сама Роська вискочить із кущів), і вона не дістане завершення цієї драми!

З водяного плеса раптом зірвалася хмара диких качок і залопотіла просто дідусеві в обличчя. Одна качка — чи вдарившись об нього, чи пошкодивши крило — зненацька бухнулася в траву неподалік.

— Пішли теплі зими, вони далеко не відлітають! — пояснив Гарбуз. — А ця, сердешна, може, перемерзла?

«Сердешна» й справді безпомічно заборсалася в сухій траві. Чоловіки поспішили їй на допомогу.

— От тобі й казка про кривеньку качечку! — Софійка звернулась до когось невидимого.

— Пташиний грип! — підсумував краєзнавець.

— Звичайнісінький переляк! — Дідусь Іван узяв нещасну в долоні. Пташка тремтіла, наче сполохавшись.

— Тепер би цей ліс назвали Сірокрилівським! — Пан Віктор указав на непримітну барву дикої птахи. — А значить, і поселення тутешнє теж так само звалось би! Між іншим, Софійко, смішки смішками, а казка про кривеньку качечку може сягати ще білокрилівців! У них була тотемом якась водоплавна птаха!

Звісно, чого б водяній князівні водитись із сухопутними! Софійці було зовсім не до смішок.

— А далі з тією… русалкою? — мало не сказала Підліснячкою!

— Як не чудно, продовження має кілька варіантів! — знизав плечима дідусь, а качка насторожилася ще більше. — То він розказував, що тицьнув русалці під ніс полиновим стеблом — нечиста навік і пропала… То ніби починав хвалитись нападниці, як дуже вірно кохає свою наречену, — русалка розсердилася, кресонула брівками-блискавицями і зникла.

Софійці здалося? Чи й справді — через лютневе небо над Кам’янкою скинулася біла блискавка?

Але ж і молодчинка прапрадід! Так їй, Росавці, й треба! Хоч один цій нахабі дав одкоша! Хоч один довів, що справжнє кохання сильніше за будь-які чари! Того-то ця начальниця над русалками й казиться, того ж і мститься — вже на Софійці! Бачить, зараза, що не здолає вона їхнього, Ягідного, чи пак Вишневого, роду! І не здолає-таки!

— Дід оженився незабаром на моїй тоді ще не бабці Оришці. Хоч, треба визнати, жили, мов кіт з собакою! — Дідусь Іван підкинув заспокоєну качечку догори, вона пурхнула і зникла у верховітті.

— Ну, ну?.. — не втерпів уже й зацікавлений пан Гарбуз.

— Але є й інша легенда! — посмутнішав оповідач. — Дід її, щоправда, заперечує… Ніби ще довго тягнуло діда в ті береги! Ніби ходив туди не одну нічку та й не годиночку! Одружився — і ще ходив! Поки, десь за рік по тій пригоді, моїй бабці Оришці та й не луснув терпець. І вона, обвішавшись чи то м’ятою, чи петрушкою… Хоч чого б це петрушкою, любистком, певно… Грім, чи що? — Дідусь прислухався до глухого гуркоту вгорі. — Моя Ліна впевнена, що грім на голе дерево — лиха прикмета!

— Це не грім! Мерщій з дороги! — Віктор Гарбуз раптом ухопив Івана й Софійку за одяг і різко потягнув назад. Вони заточились і попадали, боляче вдарившись об старі пеньки. За секунду перед їхніми носами — якраз по стежці, якою мали йти — прогриміла величезна каменюка і, торохнувшись об прибережні валуни, важко повалилась у воду.

Десь угорі (чи не там, звідки відірвався камінь?) тривожно залопотіли дикі качки. І їхня підшефна кривенька качечка з ними?..

— Оце так! — аж присвиснули обидва дідки. — Уже й на білокрилівських скелях можна втрапити під обвал!

— Якби не ви, пане Вікторе!.. — Софійка вперше відчула приплив удячності до дивакуватого краєзнавця. — Спасибі вам!

— Ходімте краще тією, вищою стежкою! — вирішив рятівник. — Вона звертає в гущавину, а там виведе на рівне! Звідти вже й траса недалечко. Хутенько, бо сутеніє!