— Чогось вартісного про походження назви річки й лісу не можу згадати, — відповів на онуччині причіпки, — але якби там побродив, розглянувся, то, може, щось би й придумав!
— Ходімо, дідусю, ходімо! — застрибала й заплескала в долоні.
— А риба в Кам’янці водиться? — примружився сивочолий жартівник.
— Діду-у-усю!
— Гм, під ногами протряхло, можна піти!
Земля й справді підсохла: на лісових стежках і зовсім сухо, а на галявах од грязюки захищав товстий шар торішнього листя. Лиш де-де в затінку позалишались острівці посірілого снігу — з-під них уже навіть підсніжники повитикалися! От вам і по зимі, от вам і по лижних прогулянках!
Зате для пана Гарбуза, видно, така погода — дослідницький рай! Тож, зустрівши його біля прибережної — зеленої серед лютого — осоки, Софійка навіть не здивувалася.
Знайомство-ручкання обох чоловіків було коротким і діловим:
— Віктор Гарбуз! Місцевий краєзнавець!
— Іван Ягода! Софійчин дід із Половинчика! Читав статті ваші в газетах!
— А ми в експедицію вийшли! — заторохтіла дівчинка, щоб пан Віктор, чого доброго, не згадав про гребеня. — Все хочемо з’ясувати, чого Кам’янка, чого Білокрилівка!
Проте пан Гарбуз клопотався іншим:
— Оце хочу ще про одне диво написати! Містика, а містика ж, товариші! Не примарилося тоді! Там, угорі, на камінній плиті таки пусто, таки нема русалчиного зображення!
— Русалчиного? — вхопився за якісь свої спогади Софійчин дідусь. — Чи не тієї, бува, русалки, що чіплялась до мого діда?
— Отого, що мешкав у Вишнополі? — Софійка поспішила випередити невдоволене Гарбузове роз'яснення, що, мовляв, ідеться не про місцеві побрехеньки, а про наскельне зображення три-тисячолітньої давнини. — Розкажіть!
— Того самого! — дідуся Івана вже не спинити. — Він тоді геть молодим був! А що дуже садівництво любив, то всюди якихось дичок вишукував, аби викопати й прищепити! Ото зранку з дому як піде — нібито вигнати гусей та качок на воду… Тоді ж Вишнопіль був як велике село: в кожному дворі худобу тримали, кожне водоймище птицею кишіло…
— О, може, й Кам’янка нею біліла? — доєднався до розмови пан Гарбуз.
Ах, до чого тут свійські птахи, коли за русалок зачепилися? Кажіть далі, дідусю!
— Не сумніваюся, що так і було! — Дідусь насупив брови у передчутті свіжих гіпотез. — А всі її береги, безперечно, були вталовані пташиними лапами і встелені пір'ям!
— То, може, ліс навколо річки тому і звався Білокрилівським? — тішився новій ідеї краєзнавець.
— А цілком може бути! — зрадів і дідусь.
— А з русалкою що ж? — не втерпіла Софійка.
— Так от, птицю вижене, а сам — берегами-кущами нипає. То якоїсь морозостійкої ожини видивляється, то шукає грушку-дичку, що на камені родить! Мабуть, десь тоді та русалка його й запримітила! А в саму Зелену неділю й перепинила!
Вони якраз пробиралися вузенькою прибережною стежечкою навпроти місця, де вгорі на скелі лежав загадковий камінь. Дідусь Іван, сам того не відаючи, кивнув у бік того каменя:
— …Отако, розказував, просто з каменя до нього — циб! Хоч я завше дивувався, чого з каменя, а не з річки? Мабуть, переплутав щось! Чи грілась там після купання? Але ні, таки з каменя, бо почала перед ним витанцьовувати й приспівувати:
Тала, тала, бух, бух,
На камені дух, дух!..
Дідусь Іван вискочив на якогось валуна і теж почав підтанцьовувати.
Коли б мені не любисток чи полин,
Та іди до біса із ним!
Коли б мені не любисток,
То я б тебе — за намисто!
— Ні, то русалки до дівчат цієї співали. Бо дівчата в Русальний тиждень любистком боронились! — виправив сам себе.
«Любисток!» — стрілою майнуло в Софійчиній голові. Але й сама Софійка в цю мить мало не зісковзнула стрілою в річку: стежку розмило хвилею, і дівчинка, ледве утримавшись на березі, м’яко сіла в болото. Пан Віктор допоміг їй підвестися й почистити одяг, дідусь же натхненно продовжував:
— Хлопці ж полином рятувалися! Дід мій теж був не дурний, на Зелені святки в пазусі носив жмутик цього зілля! То вона до нього:
Коли б мені не полин,
Я б тебе задавила,
Коли б мені не трава,
Я б тебе хавава!
Коли б мені не м'ята,
Була б тобі тут хата!
Дідусь так увійшов у роль, що грізно вимахував руками і вдавав, що тягнеться то до Софійчиної, то до Гарбузової горлянки. Десь у вишині закаркало вороння. Стало аж моторошно! Пан Віктор навіть забув про майбутню статтю й трохи відступився в очерети.
— Проспівала отак йому, а тоді як засміється! Гарно я, питає, тебе розіграла? Насправді ж у мене до тебе інше діло. Я, мовляв, русалка не проста, мені всі ці штучки-лякалки до лампочки.
Читать дальше