Марина Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

Не зразу згадала, що є в їхньому 7-В Ірка Завадчук. Не відразу помітила, що її бобрик давно відріс і сьогодні рясно стирчав задерикуватим густим дикобразом. Не скоро завважила навіть те, що пасма того дикобраза були різнобарвні.

Здається, це називається колоруванням, але кому воно, крім самої Ірки, тепер цікаве?

Трохи більше впадати в очі стала хіба Ліда Василівна: ще сильніше накульгувала. До розтягненого сухожилля вчепилось якесь запалення. Бідолашна! Навіть їй перебування в Білокрилівському лісі того злощасного грудневого дня вилазить боком!

Єдине, що додавало натхнення, — це думка, що тут, у школі, Софійка не просто так: вона в засідці. Власне, це й помогло пережити початок нового календарного року.

А вдома вже чекала новина. У підвалі, виявляється, не гадюки! Вужі! Жовтогарячі вушка лише у них! Тато сміявся, що баба Валя надто довго живе у місті, має діло тільки з Фантиком і не впізнала вужа! Зате пригадала, начебто вуж — це муж, до заміжжя!

— Вужі чи не вужі, — од хвилювання мама навіть скопіювала бабусину Лінину інтонацію, — але де вони взялись у нашому підвалі, ще й серед зими?

На що всевіда тато нічого певного відповісти не зміг.

— Я все одно їх боюся! До підвалу тепер ані руш! — тут мама точно висловила й Софійчині відчуття.

Однак на серці трохи відлягло, і дівчинка, домучивши домашнє завдання, перед сном наважилась вийти на нічний балкон. До чорного неба мов пришпилено срібний ріжок місяця. Спадає чи росте? Завжди плутається у цьому! Життя змусило Софійку добре познайомитись тільки з повнею.

Опустила погляд на вулицю. Безсердечного легковажного Сашка о цій порі там навряд чи зустріне, але… Але можна бодай позгадувати, як колись геть і ховалась від хлопця, бо він чекав її — отамо, на повороті — до нескінченності…

Як це зветься: мріяти про минуле? Поки уявляла, що було б, якби тоді до Сашка вона все-таки вийшла, рипнули двері на сусідньому балконі.

Софійка завмерла й присіла. Тепер вона справді в засаді.

У щілину їй видно, як на балкон виходить Росава. З розпущеним волоссям, недбало, по-домашньому заткнутим гребенем, в ажурній бабиній шалі, вона, як ніколи, схожа на русалку, царицю всіх земних вод. Кімнатне електричне світло творило круг дівчини містичний ореол.

Чимось заклопотана, Підліснячка навіть не роззирнулася. Дивилась тільки на небо. На місяць. «Місяць — то їхнє сонце!» — згадала десь почуте. Звісно, темні справи робляться в темряві, уночі, при зорях і місяці.

Довгенько стояла мовчки, Софійка аж змерзла. І аж здригнулась, коли Росава несподівано заговорила:

— Ти, місяцю молодий, на тобі хрест золотий!

Як ти ростеш, прибуваєш, так щоб росло-прибувало й кохання до мене рожденого, хрещеного, молитвеного Олександра!

Ог-г-го, заявочки! Софійка аж отерпла від такого нахабства! А ще якийсь моторошний переляк огорнув тіло, тож вона отерпла подвійно.

Потім Росяниця звернулася до зірок, які раптом заблимали на небосхилі:

— Ви, зорі-зоряниці, вас на небі три сестриці: одна нудна, друга привітна, а третя печальна. Беріть голки і шпильки, горове каміння, бийте його і печіть, паліть і нудіть; не дайте йому ні спать, ні лежать, ні їсти, ні пити, ні других любити. Тягніть рожденого, хрещеного і молитвеного Олександра до народженої нехрещеної Росави!

Трохи постояла мовчки. Вдивлялась не так у небо, як десь у себе. Тоді розвернулась і, нечутно зачинивши за собою двері, пішла з балкона.

Софійка ж, виждавши, поки вийдуть зашпори, ватяними ногами теж подибала в кімнату. Вуста ж, мов риба, що хапає останнє повітря, повторювали одне й те ж: «Я в засаді, в засаді, в засаді!»… Замість «в засаді», мимоволі виривалося «в досаді, в досаді, в досаді».

Не провчились і кількох тижнів, а вже серед купи уроків та домашніх вправ Ліда Василівна вклинила й завдання на класну годину. Розшукати легенди про походження назви їхнього міста, вишнопільських кутків, лісів та річок. Дмитрик трохи бурчав: що може знати приїжджий? А для Софійки такі завдання — за виграшки: не алгебра ж!

Дідусеву розповідь про бога Вішну та козака Вишню, головних засновників Вишнополя, знає напам’ять. Цікаво, що дідусь Іван знає про Кам’янку й Білокрилівський ліс?

Тільки-но збиралася телефонувати йому на мобільний, аж дідусь на порозі! Над’їхав провідати, свіженької рибки привіз!