Це з дитинства. Коли він лякається або, навпаки, лютує, він не може ні говорити, ні кричати — у кращому разі спромагається вичавити з себе щось схоже на здавлений стогін. І це найогидніше відчуття, яке лише можна собі уявити: ти наче загруз по шию в сраному болоті, ніби тебе закутали в ковдру і гамселять двома десятками армійських черевиків, а ти стоїш і намагаєшся народити якесь слово. Він пережив таке десятки разів. Відтоді, як батько побив його держаком від лопати за розбите в школі скло. Батя за кожного удару питав: «Хто з тобою був?!» А Арсен мовчав і лише хрипко, по-звірячому, стогнав. Батько казився ще дужче і бив. А він би і радий був — радий викрикнути, що це були Тоха й Денис, і що по м’ячу бив якраз Деня, а Арсена і близько не було, тому що він боявся, що все це закінчиться саме так. Зрештою, в розбите вікно вчителька побачила саме його, що стояв якнайдалі від шкільних стін, а другани з вигуками повтікали — раніше, ніж їх роздивилися. Арсен би багато віддав, щоб викласти все, як є, та клятий ступор не давав йому нічого сказати, і він лиш мукав і стогнав, поки міг. Відтоді дивна німота переслідувала його за будь-якої нервової ситуації. Але дуже скоро він збагнув іще одну особливість цього стану — поки вимкнена здатність говорити, нічого не перешкоджає твоїм рукам лупасити. Це було єдиною радою і справжньою полегшею: більше не треба було вичавлювати з себе слова, що застрягли в грудях. Можна було забути про саму потребу говорити й зосередитися на найпростішому — ударах.
Того разу на зупинці, завдяки несамовитому зусиллю Арсен спромігся зробити хлопцеві зауваження — перше й одночасно останнє. Щось коротке, на кшталт «Чого вирячився!», та хай там як, це був зрозумілий і цілком реальний шанс уникнути проблем. Якби хлопець не заходився бикувати. Арсен не пам’ятав, що саме той відповів, та й це не має значення. Значення має те, що тип у вицвілій футболці не дослухався до попередження, а натомість знову вирячився на Оксі так, ніби саме вирішив змінити позу. Арсенові наче засадили в горлянку отой-таки держак від лопати — він більше не міг мовити й слова, так само не міг і на мить стримати лють, що клекотіла в горлі. І він почав бити…
Арсен задумливо потер кісточки і вимкнув воду. Лише тепер усвідомив, як же хоче спати. «Усе буде добре», — сказав він собі. Він усього лише трохи допомагає Павлу Борисовичу, тому що через отого дебіла біля «Мінотавра» його реально могли посадити.
«Стоп… — раптом подумав він. — Було щось іще. Раніше. Набагато раніше». Уривок якогось спогаду, нечіткий, немов силует у тумані, осяяв його пам’ять коротким магнієвим спалахом і вмить знову зник. Арсен стояв мокрий і голий, не відчуваючи, як на шкірі проступають сироти. Було щось іще… Щось погане. Можливо, навіть гірше, ніж той випадок. Чому він забув… Як дивно, що він міг забути щось настільки важливе… Він щось накоїв… Щось таке, що йому довелося через це працювати на Тупогуба. Щось, що дало мерові владу над ним…
Арсен так хотів пригадати, аж у нього розболілися скроні, — сильно, наче хтось устромив йому в голову цвяхи. Він навіть застогнав і зігнувся, ніби його вдарили в живіт. Байдуже… Байдуже, що там було, — він допомагає Павлу Борисовичу, і нічого страшного в цій допомозі немає. І щойно Арсен облишив болісні спроби вхопити невловний спогад, біль відпустив.
Ніколи досі такого не було… Він розгублено тер голову. Від болю не лишилося й сліду. З чого він узагалі взяв, наче щось забув… Просто йому не подобається його робота, ото й усе. «Борисович правду каже, — підбадьорив сам себе Арсен, — паніка в селищі нікому не потрібна! А цукровий завод — потрібний. І нам з Оксі теж». І все-таки йому шкода було мужика, якого довелося обробити сьогодні. От чому ніхто не слухається відразу… Чому, якщо тобі кажуть шановані люди: «Ти нічого не бачив», — не можна просто взяти й кивнути у відповідь! Якого хріна дзвонити журналістам… А найтупіше — це погрожувати подзвонити журналістам… І ще й кому погрожувати! Меру!
Обгорнувшись рушником, виліз із душу і протер ліктем дзеркало. Прискіпливо оглянув м’язистий торс. Пригадав слова свого тренера про те, що більше тренувань — більше контролю, й суворо побажав своєму відображенню менше скімлити. Потім згріб одяг, що валявся на підлозі. Одне коліно в джинсах і манжета худі були в кривавих плямах. Запхав усе це у пральку і заходився зосереджено насипати порошок.
Арсену завжди перепадала брудна робота, а Суботі — прибирання. Зате Арсен уже вдома, а Субота розпилює трупак на кавалки, чи що там він із ним робить… Може, свиням згодовує… Вони не ставили один одному запитань. А мер — не ставив їм. Павла Борисовича цікавив результат. А результат вони давали завжди.
Читать дальше